Леся Романчук - Донна Анна

Пересторога не була ні марною, ані надмірною. Не минуло й кількох хвилин, як, немов у відповідь на ці слова герцогині, в лісі почувся свист, вигуки, забрязкотіла зброя і з дерев посипалися люди з голодним блиском в очах. Їх було п’ятеро чи шестеро, та раптовість нападу і гучний молодецький посвист, яким вони намагалися злякати охорону та пасажирів карети, додавали їм сили. Один із розбійників, котрий стрибнув із розлогого дуба просто на спину першого із запряжених цугом коней, зупинив карету.

– О моя пані! – скрикнула Паола, дуенья донни Анни, що сиділа навпроти неї. Літня жінка, в міру сувора і без міри балакуча, не відзначалася хоробрістю навіть у межах, посильних для іспанки її віку. – Вони уб’ють нас! Свята Мадонно, оборони наші душі!

Вона закрила повновиде обличчя руками й зашепотіла молитву, раз по раз осіняючи себе хрестом і гадаючи, що розбійники – то злі духи і від святого слова розчиняться, немов нічні страхіття.

Проте кінна охорона, хоч і невелика числом, та славна силою, не дозволила розбійникам навіть наблизитися до карети. Щасливий від можливості показати свою вправність у справжньому бою, Енріко вихопив шпагу і завдавав нею ударів навсібіч, не особливо розбираючи. Троє його солдатів також завзято обороняли карету. Удари, іржання коней, лайка з обох боків – такий відчайдушний лемент кілька хвилин порушував тишу старого пралісу. Нараз почувся тупіт коней – то наздоганяв карету герцог із десятком солдатів.

– Тікаймо, хлопці, їх багато! – вигукнув хтось із розбійників, і вони, принаймні ті з них, хто міг тікати, розчинилися в лісовій гущавині, зникли, немов нікого й не було.

– Анно, люба, з тобою все гаразд? – не надто дбав про етикет і про пристойність перед сторонніми схвильований герцог.

Він енергійно й зграбно, не даючи собі знижки на літа, зіскочив з коня, пригорнув дружину до грудей:

– Ти не злякалася?

– Я не встигла. До того ж наша охорона не дозволила навіть роздивитися обличчя розбійників. Вони розігнали їх миттю.

– Дивно, звідки в наших лісах розбійники? Давненько не чули про них… – пробурмотів собі під носа дон Раміро, командир замкової залоги. – Що ж, ти, синку, молодець. З першим хрещенням тебе!

Енріко, ще не заспокоївши дихання від розпалу короткого бою, здавалося, почувався розчарованим – не встиг насолодитися сутичкою і перемогою, не встиг показати усю свою майстерність та відданість господарям. Його синій мундир із червоними обшлагами, вичищений учора перед відповідальною поїздкою, мав такий самий акуратний вигляд, як і зранку перед дзеркалом, але пильне око Анни побачило у ньому якийсь ґандж.

– О пресвята Діво! Вас поранено!

Трохи нижче ліктя рукав нового, акуратно вичищеного мундира розтинав слід від удару ножем, якого таки встиг завдати йому один із розбійників. На зелене листя скрапувала кров.

– Отак! Перший бій – і перша рана! – схвилювався батько, дон Раміро, який очолював охорону герцога.

– Допоможіть йому! Сюди, в карету, Енріко! – В голосі Анни вчувалося стільки материнських, ніжних, медових нот, що біль від рани, мало відчутний у запалі бою, перетворився для Енріко на джерело насолоди. – Допоможіть йому!

– Навіщо? – звів брову молодий лейтенант, якому така пропозиція видавалася ганебною.

Він стрибнув із сідла, описавши майже акробатичне коло, і тільки трохи прикусив губу, бо рука таки відгукнулася болем. Зате потім Енріко тричі поблагословив і розбійника, і його ножа, і рану, неглибоку, та болючу, бо завдяки цій рані та крові, що текла з неї на диво рясно, він отримав усі насолоди, про які досі не міг і мріяти.

– Допоможіть йому зняти мундир, доньє Паоло! Обережніш…

Його новий, акуратно вичищений, та вже забарвлений першою кров’ю мундир знято. Теплий літній вітерець приємно освіжив тіло під вогкою від поту короткої сутички сорочкою. Ось її обережні пальчики відкотили рукав сорочки… ось витерли кров навколо… ось перев’язали рану власною хусточкою, облямованою дорогим брюссельським мереживом. Хусточкою, що пахне нею …

– Ваша світлосте, дозвольте мені, – запропонувала свої послуги донья Паола, що почувалася тут зайвою.

– Не заважайте. Кодекс честі іспанської ґрандеси дозволяє дамі перев’язувати руку, поранену в бою за її життя!

«Що ж, усе розгортається не тільки за планом, а навіть краще», – усміхнувся у вуса дон Хуан де Каррено.

– Залишайтеся в кареті, доне Енріко, ви втратили багато крові. Ваша рука потребує спокою.