Леся Романчук - Донна Анна

Анна звела праву брову іще вище, не розуміючи. Хуан сьогодні й справді якийсь дивний. То кидається, мов лев, на бідолашну Маріту, то обдаровує ні сіло ні впало цього геть нічим не примітного офіцера залоги. Запрошує на обід! Такої честі у гордого герцога де ла Торре запопадає не кожен. А тут раптом…

– Подарунок? Але ж я нічого з собою не…

– Наприклад, один із ваших перснів.

Анна чемно зняла з пальця коштовний перстень, – але не з тих, що мають якесь символічне значення, а звичайну прикрасу, – й простягнула цьому юному, трішки тендітному іще, гнучкому, мов лоза, офіцерові. Його долоня, тонка й ніжна, але тверда й шорсткувата від щоденного контакту зі зброєю, затремтіла, приймаючи коштовний дар.

Ха, а цей хлопчик, здається, піймався. О, він горнутиме цей нежданий подарунок до серця, уявлятиме собі тонкий пальчик, обвитий золотим обручиком, ловитиме ледь чутний, скоріш уявний, ніж справжній, запах… І закохається. Неодмінно закохається. Шукатиме зустрічей. А вже він, Хуан, посприяє цим зустрічам. І сприятиме доти, доки не станеться те, що йому необхідне. Про тактику і техніку досвідчений у таких справах герцог подбає сам. Як і про те, щоб жоден смертний про це не здогадався. Все відбудеться за його планом. А потім хлопчик зникне. А син залишиться йому.

Обід – звичайнісінький, щоденний – здався Енріко королівською учтою. Змінювалися страви та напої, Хозе підливав до келиха гостеві чудового вина з довколишніх виноградників, та юний офіцер не відчував різниці між вином та водою, між м’ясом і рибою. Скромно опустивши очі в тарілку, він намагався не підводити їх зайвий раз, щоб не зрадити своїх почуттів.

О донна Анна! Її краса незрівнянна, її манери вишукані, її голос солодший за флейту, пахощі її волосся туманять голову.

О його голова! Його бідолашна голова… Коли тобі двадцять, її легко втратити від усмішки звичайної селянки. Коли тобі двадцять і серце просить любові голосніше за ранкового соловейка, так важко стримати очі, щоб не заплутувався погляд у мереживі дорогої мантильї, щоб не ковзав уздовж лінії довгих густих вій, щоб не пропікав наскрізь важку оксамитову сукню десь отам, де серце. Коли тобі двадцять, готовий на будь-які шаленства, щоб здобути такий же погляд у відповідь.

Герцог був задоволений. Усе розгорталося так, як він передбачав.

Ранок видався синім і лагідним. Сонце сьогодні не смажило землі, а лиш по-материнському тепло зігрівало. І кожна травинка, кожне деревце й кущик, кожна комашка й птах радісно вбирали це ніжне тепло, вдячно віддаючи світові те, що мали: трава – соковиту шовковистість, кущі й дерева – зелену розкіш листя та затінок для мандрівників, а птахи славили полуденне світило голосним і щирим співом.

Ця сукупність звуків, накладена на розкіш природи плато Сьєрра-Морени, ця симфонія краси й ніжності приводила душу до стану чи не молитовного екстазу. А надто душу закохану.

Юний дон Енріко Рамірес не поганяв коня. Куди квапитися? Коли ще випаде нагода насолодитися товариством донни Анни майже віч-на-віч, якщо не зважати на дуенью. Коли ще йому вдасться безборонно спочивати поглядом на тонкому рум’янцеві щік, на примхливо зморщеному носикові. Коли ще він зможе просто дихати тим самим повітрям, яке щойно видихнула вона! А кінь, відчувши настрій господаря, і не поспішав. Він тупав собі повільно біля вікна карети, саме там, де належало бути охоронцеві, й давав змогу своєму панові вести неквапну дорожню розмову з герцогинею.

Навіть кінь здогадувався, що саме оця неквапність і потрібна була господареві зараз найбільше. Він не хотів, щоб дорога до Сьюдад-Реаль закінчувалася. Насолоджувався кожною її миттю. Недаремно ж він так ретельно готувався. Кінь усміхнувся сам до себе: так старанно, як учора, його вже давно не чистили, давно не наводили такого блиску на кожну частину його обладунків – від сідла до вуздечки. А вже як господар готувався сам! Від нього пахтить і досі, мов із бочки з парфумами!

Енріко не вірив сам собі. Невже це правда? Невже його найпотаємніші бажання збуваються ще до того, як він спробує їх усвідомити і висловити? Хіба ще два дні тому міг він, звичайний офіцер замкової залоги, сподіватися на таку ласку герцога? Учора – обід, а сьогодні йому доручено супроводжувати пані до замку графа Ортадо, майже до Сьюдад-Реаль! Дві години насолоджуватися товариством донни Анни, слугувати їй, охороняти, виконувати її бажання! Захищати її, умерти за неї! Бачити, просто бачити! Чути голос! Чи це не щастя?