Леся Романчук - Донна Анна

Сонце підіймалося все вище, зігрівало землю. Зігрівало руки герцога, чомусь холодні, наче вся кров від них відлила до серця й мозку, в якому визрівав дикий плід. Плід колючий, підступний, ганебний. Та сонце Іспанії, солодке, тепле, грайливе, навіть найгіркішим плодам дарувало стиглість і мед. І ось уже план, що визрів у голові Хуана, втратив свою первинну гіркоту й почав здаватися простим, безпрограшним, швидким у виконанні та позбавленим прикрих наслідків.

Про це не знав ніхто, але Хуанові здавалося, що всі уже обізнані з його злочинним, безбожним, хоч і необхідним наміром. Здавалося, знає навіть Анна. Знає, знає! Хай не прикидається! Чому вона тоді сьогодні така надміру сувора і неприступна? Мабуть, щоб заздалегідь захиститися від будь-якої підозри!

Знають і камеристки з покоївками. О, ці веселі дівчата з довколишніх селищ, яких Анна особисто відбирала на службу, готові вмерти за порухом її пальця! А вже догодити господині у найрізноманітніший спосіб вони й поготів уміють! Ач, як чекають кожного погляду, лиш натякни – і в окріп стрибнуть, і будь-яке доручення виконають, і любовну записку передадуть, і проведуть потаємними дверцятами коханця!

Хуан заскреготів зубами. Нічого, хай лише передадуть оту записку, яку він сам і напише, хай лише відчинять оті потаємні дверцята, хай лише проведуть отого чортового коханця, якого він сам обере для продовження роду де Каррено, – а там він із ними порахується! За все, за все порахується! Він їм покаже, як передавати записки, як водити коханців, як ганьбити його ім’я! Жодного свідка не залишить!

– Маріто! Наливати вина господині повинен Хозе! Чи ти не знаєш? Геть з моїх очей!

Маріта закусила губу, закрила руками обличчя й кинулася геть, так і не зрозумівши, чим прогнівила із самого ранку завжди спокійного і доброзичливого пана.

– Що з вами, любий муже? Чим не догодила вам моя служниця? – звела очі на чоловіка здивована Анна.

Хуан майже почервонів. Засоромився власних думок. Навіть не думок, а того, що необережно і передчасно виказав свої наміри. Якби перепрошувати служниць дозволяла його родинна гордість і пиха, він готовий був це зробити, бо відчуття справедливості, не до кінця винищене абсолютною владою над людьми, заперечувало проти такого незаслужено грубого поводження. І справа навіть не в служниці, справа в Анні. Він не хотів засмучувати її бодай на мить.

– Вона порушила закони етикету. Не личить, щоб вино вам наливала служниця. Є на те Хозе. Він двадцять років слугує чесно при столі й вина ще батькові моєму наливав. Та годі-бо! Дозвольте запросити вас на прогулянку, кохана герцогине. Такий чудовий ранок!

Анна схилила голову на знак згоди.

Хуан якийсь дивний сьогодні. Зазвичай веселий і дотепний, цього ранку він чомусь згадав про етикет, образив Маріту…

Герцог подав дружині руку, і вони попростували широкими мармуровими сходами донизу, на подвір’я, де стерегли вхід до палацу два трохи потемнілі від часу мармурові-таки леви. Анна гадала, що їхня прогулянка завершиться десь у квітнику, між її улюбленими трояндами, як завжди, але Хуан повів її далі, на стіну замку-фортеці, звідки відкривався чудовий краєвид на околишні села, сади й поля. Вони повільно проходжалися уздовж стіни, обминаючи вартових, оком господарів оглядаючи людей, що працювали ген-ген далеко на виноградниках, і тих, що снували внутрішніми вуличками.

Враз увагу Анни привернуло бряжчання зброї. На подвір’ї казарми, де мешкали солдати залоги замку, офіцери билися на шпагах. Герцогиня запитально глянула на чоловіка.

– Не турбуйся, люба, нічого не трапилося, вони займаються своїми щоденними ранковими вправами. Руку слід тренувати. Краще помилуйсь, як вправно вони це роблять! Отой, ліворуч, Франциско, старший син дона Раміро, дуже старанний. І красивий, чи не так?

Хуан втупився в обличчя дружини, щоб зауважити зрадливий зблиск очей чи якийсь інший знак того, що чоловіча врода, горда постава, тверда рука і досконале володіння зброєю знайшли якийсь відгук у її серці. Стежив пильно. Та жодна рисочка на личку Анни не здригнулася. Лише права брова піднялася іще трохи вище у здивуванні, а ямочка на підборідді поглибилася.

– Красивий? Хіба? Цей ніс, ці тонкі губи роблять його схожим на хижого крука. Хуане, муже мій, на світі немає чоловіка вродливішого за тебе. І хіба це бій? Поглянь, як невпевнено тримає він шпагу! Проти доброго фехтувальника, такого, наприклад, як ти, цей Франциско не встояв би й трьох хвилин. Зауваж донові Раміро, що він мусить уважніше ставитися до підготовки своїх офіцерів, більше з ними працювати.