Леся Романчук - Донна Анна

Хуан засміявся. Його сині очі заграли свіжим сонячним світлом, наче отримавши грозовий розряд.

– Ваша світлосте, ви – найдбайливіша із господинь. Вперше бачу жінку, яка розумілася б на фехтуванні!

– Я – ваша дружина. А ви, мій пане, – перша шпага Іспанії. Хіба дивно, що я усіх рівняю до найпершого? І жодного не можу дорівняти, – лагідно, майже пошепки, додала Анна, і її голос шовково проник у той заповітний куточок його серця, який він тримав тільки для неї, тільки для неї, тільки…

Та його план, отой хижий, та необхідний план вимагав продовження.

– Ти надто сувора, Анно. Не такий вже він і незграбний. І руку має тверду й певну. А поглянь на отого, молодшого, його звуть, здається, Енріко. Він фехтує чудово, чи не так?

Анна поглянула на тоненьку, зовсім іще юначу постать. От хто справді відповідав її уявленню про чоловічу вроду! Довге, ледь хвилясте, м’яке чорняве волосся, тонкі вуса над рожевими, по-дитячому іще припухлими вустами. А очі… Очі такої глибини, як у самого Хуана! І такі ж сині.

Енріко заледве виповнилося двадцять. За віком – цілком дорослий, у його віці Хуан уже служив королю й рахував свої сердечні перемоги десятками. Енріко… Найменший у сім’ї, мамин пестунчик, такий же лагідний і ніжний, як вона. І такий же сильний, як батько. Дон Раміро Рамірес, командир залоги замку, ще не випробовував молодшого сина у бою. Брав із собою в походи тільки двох старших – Франциско і Фернандо. Та битися вчив усіх однаково. Енріко навіть на свій юний вік видавався чудовим фехтувальником. Справді, шпага літала в його руках дуже спритно – і, мабуть, удвічі спритніше від усвідомлення того, що господиня спостерігає за їхніми вправами. Енріко здавався невтомним, він танцював довкола свого партнера, старшого брата Франциско, досвідченішого й сильнішого, так швидко, такі блискавичні й несподівані кола виписував своєю шпагою, що просто зачарував глядачів. Нарешті його супротивник, заморочений цим вихором випадів і нападів, пропустив удар, зашпортався за щось і впав.

Анна щиро, від душі засміялася. Енріко обернувся на цей срібний звук, віддав шпагою честь господарям замку, вклонився, зробивши зграбний рух рукою, мов у танці.

І ніхто з них не помітив, яким хижим поглядом, повним ненависті й чорної люті, окреслив тонку братову фігурку Франциско, піднімаючись із пилюки й обтрушуючи короткі штани із синього сукна, як мало не до крові прикусив він гострими зубами нижню губу. Хай йому сто чортів! Отак неоковирно гепнутися на очах у герцогині! Яка ганьба для офіцера! Клятий мамин пестунчик! Завжди йому дістається найкращий шматок! Як він намагається сподобатися!

Що ж, вибір зроблено. Хуан усміхнувся сам до себе. Енріко! Цей хлопчик виконає його задум. Виконає так, що й сам незчується. Навіть не здогадається про свою роль у планах герцога! А він, Хуан де Каррено, все влаштує. Нишком, спритно, таємно, непомітно для стороннього ока. Все буде так природно… А потім, знову ж таки природно, цілком випадково і непомітно для стороннього ока, трапиться таке, що не дозволить цьому вродливому щеняті вихвалятися досягнутим…

Герцог жестом запросив офіцера підійти. Юнак миттю вибіг сходами на стіну фортеці. Розпашіле після бою обличчя, сині, мов хвиля південного моря, очі, тонкий ніс, високе чоло… О, він справжній красень, цей Енріко! І чимось невловимо нагадує самого герцога в молодості. Ці очі, цей профіль…

– Ви чудово фехтуєте, доне Енріко! – обдарував офіцера приязним поглядом герцог. – Я радий, що ви так сумлінно працюєте над підвищенням своєї майстерності. Колись ці вправи знадобляться вам у справжньому бою, можливо, врятують життя. Вам чи мені. Чи не так?

– Я радий служити вашій світлості! – Голос юнака, дзвінкий від надміру почуттів, видавав хвилювання.

Герцог схвально усміхнувся.

– А я радий, що у дона Раміро такі чудові сини. І що вони так віддано мені служать. Запрошую вас на обід. Нам з герцогинею буде приємним ваше товариство.

Енріко мало не закам’янів. Обід у герцога? Це не просто винагорода, це майже неземне щастя! Опинитися за одним столом із герцогинею? Бачити зблизька це янгольське личко, ці білосніжні ручки? Вдихнути пахощі її парфумів… ні, це не може бути правдою… але ж герцог запрошує… ні, це не сон… Який щасливий день у нього сьогодні!

Енріко подякував, уклонився, вклавши у цей рух усю грацію молодого тіла, глянув іще раз на господиню, яку чи не вперше бачив так близько.

– Донно Анно, чи не вважаєте ви, що за вірну службу такому талановитому офіцерові належить якийсь подарунок?