Леся Романчук - Донна Анна

Потім, потай від усіх, він походжав розкішним квітником під вікнами дружини, вдихав пахощі троянд найрізноманітніших кольорів та сортів, які вирощували садівники під керівництвом донни Анни, торкався пальцями пелюсток, і це незвично ніжне відчуття змушувало скоріш битися серце. Господи, яка ж краса довкола, скільки радощів для душі, скільки потаємних притулків для стомленого, виснаженого у битвах і любовних зустрічах тіла! І чому він не знав цього раніше? Чому аж на схилі віку Бог відкрив йому ці земні розкоші?

Чомусь саме отакі прозоро-сині, солодко-запашні, безмежно-просторі у своїй свіжості й незайманій чистоті ранки особливо гостро нагадували Хуанові про минущість сущого. Скільки їх, отаких чисто-незайманих, доведеться іще зустріти? Скільки разів судилося привітати схід сонця, скільки – провести поглядом осяйну кулю за межу виднокола? Скільки разів іще зима змінить осінній дощ, а навесні знову розквітнуть сади, вибіливши своєю пелюстковою заметіллю його колись вороново-чорне волосся? Замело, замело… Це називається «шляхетні сивини»… А як хочеться жити, Господи! Як хочеться іще спізнати усього! Хоч непізнаного начебто й не залишилося…

Блукаючи трояндовими заростями, герцог перебирав у думках події свого бурхливого, насиченого подіями, майже легендарного життя. Гортав, немов сторінки книги. Деякі з них йому хотілося читати довго, уважно, а інші – пробігти злегка, не зачіпаючи душею колючок, що так і стирчали зі спогадів. Стирчали гостро, дошкульно, і навіть час, могутній і вічний, мов океан, лікар усім болям світу, не міг цьому зарадити. Виявляється, не всякий біль із часом минає, тане, меншає, розсипається, не всякий… Чи колючки гострішають, чи серце, що з роками втрачає захисну оболонку молодої, зухвалої, порожньої поверховості, починає по-іншому відчувати, по-іншому сприймати, по-іншому відповідати на давно забуте? Серед колючок траплялися солодкі, бо ж навіть біль буває бажаним, коли болем платиш, коли болем звільняєшся, коли болем перепрошуєш… У найпотаємнішому куточку серця тримав Хуан зачиненими на сто замків такі, що хотілося обминути, не торкатися, десятою дорогою обійти, але він так глибоко карбував у серці дотиком вуст чи шпаги кожну зустріч і розлуку, аж залишалися сліди до віку вічного, й небажане ставало незабутнім.

Найбільш йому хотілося позбутися спогадів про жінок, яким збавив спершу честі, потім – серця, відтак – віку. Та їхні імена горіли червоними літерами у пам’яті, складалися із пелюсток троянд, спалахували зоряним дощем у прозорому небі Сьєрра-Морени. Ізабелла, Енріка, Франциска, Марія-Христина, Інесса, Долорес…

– Чому цей кущ білих троянд досі не пересаджено? Я повинен двічі повторювати, що у моєму саду білих троянд не повинно бути?

Ці слова, вимовлені так собі, знічев’я, ні до кого, просто в повітря, мали попри те уважного слухача – немов із землі виріс садівник:

– Як вашій світлості завгодно, я сьогодні ж пересаджу цей кущ, але…

Герцог не витрачав зайвих слів, він тільки запитально поглянув на садівника, що вже тримав напоготові лопату. Тримав напоготові й виправдання:

– Її світлість герцогиня не дозволили мені зачіпати цього куща.

– У моєму саду білим трояндам не місце! – тоном, що не допускав заперечень, повторив герцог, та, подумавши, пом’якшив вердикт: – Не викидай куща, він справді гарний, але пересади його подалі з очей, отуди, в куток.

Її світлість… При згадці про дружину теплом обійняло серце. Вона й справді «її світлість». Як світло стало у його темному від крові житті, відколи з’явилося у ньому це сонячне створіння, юна вдова, яку він вихопив із похмурого блиску Толедо, столиці Карла, усупереч волі обох родин, оселив отут, у замку Каррено, і віддав у ці тендітні руки ключі від господарства, від замку і від власного серця.

Її світлість керувала легкою, та сильною і вправною рукою, чого аж ніяк не сподівалися від неї мешканці замку, слуги, котрі звикли до жорсткого порядку під час недовгих наїздів герцога, який більше часу проводив у Толедо, Мадриді чи у військових походах, ніж удома. Жодна зайва травинка, що пробивалася між плитами доріжок, жодна гілка, що затінювала високі, з кольорового венеціанського скла, вікна розкішних зал і затишних кімнат палацу, жодна порошинка на мармурових плитах підлоги, жодна темна плямка на столовому сріблі не ховалася від пильного ока молодої господині. Слуги любили її, поважали за вимогливість і служили вірно й покірно.