Леся Романчук - Донна Анна

Герцогові давно минуло сорок, коли він, нарешті, поступившись вимогам родини і необхідності продовження старовинного роду, та й власному серцю, яке знайшло ту єдину, задля пошуків якої пройшов моря і землі, одружився. Його попереднє життя варте було окремого життєпису – стільки пригод, таємничих, дивних, карколомних, героїчних і ганебних довелося пережити чоловікові, що не минав нагоди стати усупереч долі. І коли він підкорився їй, зрадлива й лиха, вона одразу віддячила за всі порушення присудів. О, ця доля, вона не пробачила жодного з порушень, віддячила за всі гуртом, віддячила так гірко…

Такого лагідного ранку не хотілося згадувати лихого, та чомусь думки несамохіть перебирали листочки дерева пам’яті, торкалися обережно отих уже пожовклих від часу, майже сухих і безболісних спогадів.

Тоді, у день вінчання, коли єпископ поєднав їхні руки у присязі на вічну вірність, йому, господареві околишніх земель і людності, майбутнє видавалося простим і безхмарним: вони удвох із молодою дружиною житимуть отут, у родовому замку, пильнуватимуть родинного гнізда, дбатимуть про довколишні землі й людей, які на цих землях живуть. У них народяться діти, багато дітей. Нащадки роду де Каррено де ла Торре. Це будуть хлопчики. Принаймні троє. І дівчатка також, але вже потім. Спершу хлопчики. Імператорові потрібні воїни! Він дбатиме про їхнє виховання. Навчить усього, що необхідне іспанському ґрандові. Їздити верхи, володіти шпагою – і не просто володіти, а перемагати. Завжди, завжди перемагати. Він відкриє синові, ні, синам, усі таємниці, які йому відомі. А дівчаток виховає справжніми вельможними дамами. Вони виростуть вродливими, як їхня мати, мудрими, як батько, матимуть чудові манери, вийдуть заміж за рівних собі за походженням і житимуть у любові й радості аж до схилу віку. Народять нових воїнів новому королеві. І жодна з дочок, жоден із синів ніколи не припуститься прикрих помилок, яких свого часу накоїв їхній батько… Помилок, за які й досі червоніє його серце, помилок, за які його засуджено, гнано й банітовано, за які й досі не приймають при дворі, за які сором (чи гордість) пектиме серця усіх де Каррено на століття наперед. Ні, жоден із його синів не повторить шляху легендарного дона Хуана!

О, ці мрії! Їм не судилося здійснитися. Минув рік, і два, і три – дітей у них не було. У таких випадках завжди звинувачують жінку, та герцог не квапився зі звинуваченнями. Перегортаючи у пам’яті сторінки своїх любовних подвигів, він знаходив там так багато: спершу тривалу облогу чи рішучий раптовий напад, перемогу над цнотою, насолоду від перемоги, потім розчарування й охолодження. Охолодження приходило завжди. З упертістю фатуму, з обов’язковістю сходу сонця, з неодмінністю зміни пір року! Спершу він сприймав це зверхньо й іронічно, покладаючи вину на недосконалість жіночої натури, що не здатна забезпечити тривале горіння факела його пристрасті, й удавався до пошуків тієї, якій це, нарешті, вдасться. Здавалося, ще трохи – і він знайде її, оту ідеальну, яка заполонить його цілком, якою він маритиме до скону. І він шукав. Шукав, немов приречений, немов закодований на пошук, немов пороблено йому на тому. Шукав, шукав, шукав… Метався від чорного до білого, від гарячого до холодного, від м’якого до гострого. Змінювався колір волосся, очей, змінювалася форма носа, обриси статури, тембр голосу, жагучість темпераменту чергової жертви. Незмінним залишався результат – охолодження, розчарування, зневіра. Часом одразу після першого побачення, часом – за кілька днів. Украй нечасто траплялося йому зустрічатися з тією самою жінкою кілька тижнів. Якась нетерплячка, бажання нових перемог, прагнення заполонити нове серце гнали його далі. Чомусь фінал його перемог часто бував трагічним. Обдурений наречений або чоловік, батько або брат викликали його на дуель. Лилася кров. Рідко його, Хуанова. Частіше тих нещасних, кому лиха зоря напророчила підняти зброю проти найгострішої шпаги Іспанії.

Лише одного разу йому довелося побувати на краю життя. Доля й тоді порятувала його, призвідця стількох смертей і нещасть, пославши Долорес. Її бездонне серце, її безсонне терпіння, її жертовна здатність віддати потойбіччю власну душу замість Хуанової, повернула його нерозкаяне его з дороги на той, інший світ. І оте вороже йому самому, лихе, прокляте его віддячило святій жінці у власний, майже вічний у своїй постійності спосіб – зрадою…

Скільки зла, скільки горя посіяв він, уславлений, легендарний дон Хуан, поміж жіноцтва! Зведених ним жінок вистачило б на цілий монастир. А для покинутих, зраджених, обдурених, зганьблених, що у розпачі розлуки й болю звели рахунки з життям, знадобився б окремий цвинтар.