Леся Романчук - Донна Анна

Четвірка коней повільно тягла важку позолочену карету. З відчиненого вікна тріпотів край вуалі герцогині. Енріко милувався вільним летом цієї тонкої тканини і заздрив їй – вона може торкатися обличчя донни Анни, їй дозволена така розкіш. О, якби…

– Доне Енріко, зупиніть коней, я хочу трохи пройтися! Чи не видно іще дона Каррено? Він обіцяв наздогнати нас дорогою. Граф Ортадо чекає нас на обід.

– О ні, моя пані, пана герцога поки що не видно. Він, мабуть, щойно виїхав із замку. Ми тому і їдемо так повільно, щоб він скоріш наздогнав нас.

Енріко відчинив дверцята карети, подав руку, загорнувши її плащем, як того вимагав етикет. Анна ледь сперлася на неї.

– Яка краса довкола! А птахи співають так, мабуть, тільки у раю.

– А тут і є рай, ваша світлосте. Там, де ви, і є рай…

Він сам злякався своїх слів.

Анна ледь помітно усміхнулася. А він сміливий і запальний, цей хлопчик. Їй подобалося, як спалахують його щоки, які ще мало потребували бритви, рожевим вогнем від кожного її погляду, від кожного слова. Так буває тільки в часи молодості. Такий юний, такий іще недосвідчений. І такий вродливий!

Звичайно, це ненадовго. Дуже скоро його тіло отвердне в походах і боях, вкриється рубцями, які болітимуть на зміну погоди, слід від шпаги чи кулі може спотворити це відкрите обличчя, що промениться синім поглядом так щиро й довірливо. Дуже скоро, хлопчику, тебе обмануть, використають і викинуть, понівечать у першій же сутичці з любов’ю цю недоторкану ніжність, і ти більше не пропонуватимеш людям і світові себе так вільно і беззахисно. Навчишся таїтися, хитрувати, пройдеш школу підступів, облуди, вступиш до університету підлості й зради. Так ненадовго вистачає цього першого спалаху почуттів у незайманій душі! Та сьогодні, отут, на верхівці цього зеленого пагорба, відкритого вітрові й сонцю, він, такий юний і чистий, ще твій, Анно. Твій? Ні, навіщо…

Анні не доводилося боротися з собою, як то часом буває з жінками, які наприкінці свого жіночого віку раптом усвідомлюють, що життя минуло марно, що тонкощі їхньої душі та розкоші зрілого тіла ніким не поціновані, що ось-ось краса зазнає остаточної і безповоротної руйнації, і якщо не зараз – то вже ніколи. Саме тоді поважні матрони з добрих родин кидаються в авантюрні романи з юними пажами чи музикантами. В романи, які за доброго висліду продовжують віку і підживлюють почуття. В романи, які стають ганьбою роду і ховають винуватця довіку в камені замкової в’язниці, а саму матрону – в башті замку чи у монастирі. В романи, які залишаються на століття здобутком нащадків у піснях менестрелів.

Анна не мусила силувати душі. Їй не бракувало ні любові, ні ніжності, ні тілесних утіх. Усі тонкощі любові земної і небесної отримала її душенька і тілечко в обіймах коханого чоловіка. І все ж чогось, мабуть, бракувало…

В усіх розкошах заможного і ситого життя у замку була одна хиба – бракувало різноманітності. Нудьга, нудьга, нудьга. Постійно одні й ті самі обличчя, люди, слова. Ті самі стіни, дерева, навіть квіти. І люди ті самісінькі. Ще не встигнеш запитати, як уже знаєш, що, яким тоном і коли отримаєш у відповідь. Інколи Анна здавалася собі замурованою в кам’яному мішку. Так хотілося свіжого повітря, свіжих відчуттів, інших людей. Саме на людей, на спілкування і відчувала найбільший голод душа. Коло наближених, тих, із ким спілкуватися дозволено етикетом, правилами, звичаєм, вичерпувалося кількома слугами і дуеньями – ото й усе. Герцогині, іспанській ґрандесі, сеньйорі не вільно розмовляти аби з ким. До двору, до столиць – старої, Толедо, і нової, Мадрида – Хуанові шлях закритий. Ще надто свіжа пам’ять про його криваві подвиги, надто багато ображених, із багатьма довколишніми сеньйорами стосунки напружені через оті ж колишні подвиги – не так багато в Іспанії людей, яких не зачепила крилом чорна слава дона Хуана. У гості їх запрошували рідко – хіба дон Ортадо. Ще іноді до замку заїздили музиканти чи актори, знаючи, що тут їх очікує теплий і щедрий прийом донни Анни і дуже холодний – самого герцога. А загалом – нудьга…

Мабуть, якби по замку бігало троє чи четверо малят, як в усіх інших родинах, господині не довелося б нудьгувати. Вагітність і пологи – також свого роду розвага.

Вагітності, дитинки – ось чого просила, молила, благала в Бога і душею, і тілом, і всіма помислами Анна. Дитини! Сина. Чи бодай дочки. Щоб відчути себе плідною, а відтак – сильною, повноцінною, справжньою. Щоб позбутися цього гнітючого відчуття провини перед чоловіком, перед родичами його і своїми, перед кожною щонаймізернішою покоївкою. Адже тут, у замку, неподалік від їхніх із Хуаном покоїв, стоять зачиненими три кімнати для дітей. В одній – старовинна колисочка, зроблена невідомим майстром, певно, ще для Хуанового прадіда. У ній колисали всіх Каррено – і діда, і батька, і самого маленького Хуана. Укрита білим полотном, вона терпляче чекає, коли ж цю мертву кімнату ретельно приберуть, коли загуде полум’я в каміні, коли янголи на розмальованій сто років тому стелі почують, нарешті, колискову для маленького герцога Каррено де ла Торре. Мовчазний докір цієї порожньої і німої кімнати переслідував Анну вже кілька років, відтоді, як вона замислилася над суворим – чому?