Галина Тарасюк - ГАСПИД І МАРГАРИТА

– Не твоє псяче діло! І на Миколу не наїжджай, не податкова… Якби він був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали. – Звісно, що я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи по лискучих паркетах владних коридорів на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі в столиці тримаю. Хоч, щось мені ся здає, на інших дивлячись, що не лиш я одна… От вам і влада від Бога. Та кишить вона чортами, як болото тепле – пуголовками!

– Не люди, дорогенька, твого Микольцю вибрали, не люди… – перебиваючи мій внутрішній полум'яний монолог, вставляє своїх п'ять копійок Гаспид, – А в'їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що питомий патріот ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші… Ті кричали, дряпали один одному очі, а він повз тихенько, як гад лісовий, та щоб не забули його, все нам про невичерпний енергетичний потенціал рідного народу розказував по радіо…

До речі, хто його напоумив з тими списками та з радіом? Ваш покірний слуга! Між іншим, справедлива наша, тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.

– Гроші, вилупку, не пахнуть.

– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров'ю. І той запах чують… і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно така фист серйозна гаспидська почвара аж захлинулася сміхом, як циган сироваткою.

– Так це твоя робота, виродку? – від несподіваного прозріння мене починає дрібно теліпати.

– А ти як думала, бріліянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, ти – зажерлась, мамусю, і це декому перестає подобатись…

– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся…

– А хто ж мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, пімстливий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Це раз. А по-друге, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім, фе, гівні бабратись татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що…

– Курва мама твоя була, то ти мені погрожуєш?!

– Та де?! Попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни зростають… Бо вже й золотце для розплати підросло, як декому відомо, от-от шістнадцять стукне.

– Але я сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий.

– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення в того, що вгорі, просиш… Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла… Дурно попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш… Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні, – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.

Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною то знахабнілим Кібчиком, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем, увінчаним Миколиною головою.

Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє… Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя… Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок… Гаспид правий: виходу немає… Але я не здамся… Я заподію собі смерть… Я… я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – душу запродала!, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі із собою, під Богом, як більшість людей…

– Я… я… я уб'ю тебе, бридкий недоноску, донощику поганий!.. Я переверну догори дном ваше кляте Пекло, але не віддам, не віддам її!… Не-е-ві-і-дд-а-а-ам..

– Бідна жінка, не витримала випробування достатком… Н-да, не просто: з болота та зразу до злота… – Співчутливо-зневажливі слова долітають з вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи мене знову жорстоко розігрує клята гаспидська личина, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав'язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої… і нещасної, такої нещасної і самотньої… Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.