Галина Тарасюк: ГАСПИД І МАРГАРИТА

– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.

– Ти кого маєш на увазі? – кокетує, як гей-телеведучий, втративши необачно пильність, нахабний Гаспид.

– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні, ж на очах Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій…

Гаспид кам'яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: «Йой боюсь, йой страшно!..» – Але взмиг ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка.

Я ж переможно сміюсь, злегка вальсуючи виходжу просто під Ніагару сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.

Рай… Мій земний рукотворний рай… Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку на його недосяжній для простого смертного території! І ось – стою посеред свого Едему, вдихаю запаморочливі пахощі весняних квітів, що буяють небаченим різнобарв'ям на розбитих Кібчиком клумбах. Азалії… флокси… тюльпани… нарциси… гіацинти… Так пахне щастя… Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою. В молоденькому саду серед розкішних смарагдових кущів, обсипаних пуп'янками та самоцвітами рос, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки… Так звучить щастя. Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки голісінької Єви… Як, заховавшись за яблунею, вражено стежить за нею Адам, ще не здогадуючись про Змія, що причаївся у листі… Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить, обминаючи мене десятою дорогою…

Однак, щось минає, а щось і зостається… Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник…

Ні, що б там хто не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні мучні «за Україну, за її волю і народ» не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто продати не лиш ту ідею, а й душу…

Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на стометрівку міфічного лабіринту, якби не зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами… Лабіринт влади… Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший храм на землі, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Вірніше, гинули… Бо найхитріші наловчились навіть у лабіринті, навіть у шалених перегонах його плутаних стометрівок, вигризти собі затишну нірку-нішку і там час від часу перепочивати, та набиратись сил для нових кривавих змагів за владу.

Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо і неприступно височить моя фортеця… Страшно подумати, яким коштом вона мені далась! Якими героїчними зусиллями!..

– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів… правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой… – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюсь навсібіч, хапаюсь за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.

– Заткнись! А хоча… про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале лабонатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.

– Але ж ті десять тисяч долярів, які зібрала американська діаспора на підтримку штанів скацапнілої української інтелігенції…

– А ми їх і розподілили чесно…

– Авжеж! Пригадую цей перший ваш з Миколою благодійний фарс… Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Щасливі фейси провінційних мистців. У спітнілих мозольних п'ястуках – конверти з десятьма долярами… .

– Решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду «Народна поміч». Що, облизався?

– Припустімо, офісну техніку ви теж приволокли після першої своєї візити в Америку… Так що зосталося ще й на дачку, і тачку… А, до речі, за ідею «народної ідеї» мали би-м мені ручки цілювати… »Народна ідея»… таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації… І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і на виду у всіх, бо всі ж лиш тим народом перейняті, всі лиш гризуться та голови мудрі сушать, як його обдурити, нажившись добряче. Тож це я шепнув декому на вушко, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестів, барикад і кровопролиття, благословіть «Народну ідею» на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Миколою Стукачевичем Страхопуденком. Цей словоблуд і підлороб так вже затуманить розгорнутою метафорою мізки національно пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм під «Червону калину» йому барабульку садити або ж з лементом патріотичним: «Ідею убивають!»– поскачуть по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей вже дуже засмальцьований та заштопаний. І де це ти лиш так ловко штопати навчилася?