Галина Тарасюк: ГАСПИД І МАРГАРИТА

Жінка встає, струшує від цьогорічної трави і торішнього листя сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате і лоскітливе, як ніжний лісовий павучок, і виходить на лискуче від осілого туману шосе…

Раптом – скрегіт гальм, свист шин… Перекошене обличчя Миколи:

– Чи ти дурна?! Мало не збив…

Микола замовкає, вражений її незворушним спокоєм, що (а він це добре знає) буває лиш після бурі шаленої пристрасті.

Чоловік хоче запитати, де вона була з самого ранку. Але, згадавши, що сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно відчиняє перед дружиною двері, сідає сам і, відкинувшись на спинку сидіння, замріяно каже:

– А тепер, старенька, можеш мене привітати. Щойно по мобілці мені повідомили з управи Самого, що я призначений міністром екології.

– Ура! – кричу я і кидаюсь Миколі на шию. Волосся і борода його пахнуть прим'ятою травою і сіркою. Схоже, цієї ночі ми з коханим чоловічком побували на одному і тому ж високому прийомі, і обоє – з користю для себе. Ставлю на місце Миколину голову, вмощуюсь зручніше і, лукаво усміхаючись, думаю:

– Хто ж таки править цим світом – Бог чи Диявол?.. Але, хто б не правив, він любить мене.

– Сьогодні день обіцяє бути гарним, – кажу, замріяно обводячи поглядом видимі і невидимі горизонти, – як золото-поколото…

Микола переможно сміється, в пазусі лоскочеться Гаспид, у фортеці, що червоніє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном Даруня, невидимий і нечутний Кібчик розпалює в мангалі ковбки на шашлики. Благодать! Одно слово, рай земний, та й годі. І така тиша, що чути як небесний метроном відраховує його божественну плинність…

– Ти чуєш, як стукає?.. Миколо, ти чуєш цей стукіт… ніби метроном? – вона хоче запитати, але не встигає: в цю мить червоно-чорна пекуча хвиля викидає їх просто у синє погоже небо. І вона кричить, дивлячись, як Микола, розпростерши поли піджака від Кардена, ширяє між хмарами вогню і диму:

– Ярослава була права: вони-таки нас відстріляли, гади!.. Але ми ще… ми ще побор… Ми ще повер…

І Микола, здається, встигає її почути. Він простягає руку. І вони виринають із полум'я і, пролетівши двісті метрів, гепаються сраками перед самим носом переляканого Кібчика, який останніх десять років свого життя по тому розказуватиме лікарям «Глевахи», нібито звередився не через горілку, а побачивши обгорілих на вугіль, чорних, як чорти, але живих своїх господарів, що впали перед ним із неба чи пекла, до сих пір, не второпає.

2002 р.

–– КІНЕЦЬ –

У *.txt форматував Віталій Стопчанський

Файл взято з е-бібліотеки «Чтиво»:

www.chtyvo.org.ua