Сергій Пантюк - Сім днів і вузол смерті

Він вистрибнув із маршрутного таксі на центральному міському майдані. Годинник на ратуші показував за чверть дванадцяту. До Мегабайтового офісу Орест вирішив пройтися пішки, аби принагідно зазирнути у «Магію кави» – одну з найпристойніших і найдорожчих кав’ярень міста, де заборонялося палити, але вміло створений персоналом затишок міг заспокоїти навіть справжнього неврастеніка.

Мокре й сіре місто прагнуло затримати Ореста рвучким зустрічним холодом, жбурляло на нього краплями брудної води з-під коліс прудких автомобілів. Кілька разів він силкувався запалити цигарку, але, здавалося, вітер сьогодні був здатен пронизувати навіть долоні.

Підкреслено ввічливий швейцар нечутно відчинив затемнені двері кав’ярні, і Орест миттєво поринув у царство східних ароматів. Він пошукав очима вільний столик і зовсім випадково погляд його вихопив серед декількох відвідувачів Вінькову постать. «От жук, він теж вирішив коньячком розім’ятися» – подумав Орест, підходячи до приятеля.

– Що, у дурнів думки збігаються? – міцно потиснув Вінькову правицю і, присідаючи, одразу ж замовив всюдисущому офіціантові каву з коньяком.

– Та я оце забіг трохи раніше до Мегабайта, але на місці його чомусь не виявив. Врешті, ми ж на дванадцяту домовилися…

– Коби він знову не нажерся, бо останнім часом наш Олег не просихає, – зауважив Орест.

– Не думаю, зранку щось і для фірми зробити треба. Якби він лише бухав, то хто б його терпів і ще й гроші платив?

Орестові принесли його замовлення і він, красномовно кивнувши на годинник, попрохав рахунок за себе й Вінька.

– Мені упали щойно свіжі копійки, тож я і виставляю. Але це лише початок, обід також за мною, – заспокоїв Орест обуреного товариша.

– І звідкіля ж тобі ті копійки упали?

– Я взяв відпустку за минулий рік.

– Ти ж планував улітку – на весілля і медовий місяць.

– Віньку, про яке літо мова? У мене є сім днів, із сьогоднішнім включно. Чи ти забув?

– Орку, я все це дуже ретельно обдумав і дійшов висновку, що Мегабайт все ж таки нас розіграв. Щось надто хитро-веселим був у нього голос, коли я домовлявся про зустріч…

Вінько зумисне повільно ковтнув кави, що майже вистигла, упівока спостерігаючи, чи не насторожив Ореста своїми не надто обережними словами. Але заспокоївся, бо йому здалося, що у зіницях приятеля спалахнули м’які вогники надії. «Фундамент закладено, – подумки відрапортував сам собі, – тепер справа за Олегом».

– Ходімо, Орку, час підтискає.

Фірма «Амперсанд Ltd», у якій Мегабайт мав основну роботу, займала два перші поверхи колись секретного науково-дослідного інституту якихось надтвердих металосплавів. Те, що залишилося від свого часу серйозної організації, і зараз існувало у трьох невеличких кімнатках на мансарді цієї ж споруди. Дві кімнатки займали літній директор і така ж літня його секретарка, у третій тіснилося декілька наукових співробітників із креслярським і ще якимось приладдям невідомого застосування. Помітно скорочений штат науковців теж займався невідомо чим, але платню всі отримували регулярно – установа залишалася юридичним власником усього приміщення, а коштів, що сплачували за оренду численні фірми й фірмочки, усім вистачало для нормального існування. Саме сюди колись потрапив за університетським направленням новоспечений інженер електронно-обчислювальних машин Олег Флис, саме тут він почув про комп’ютери і захопився ними, саме тут він став тим Мегабайтом, без якого протягом певного часу не відбувався жоден запуск оргтехніки у місті. І якби Олег стабільно не дружив із чаркою, то він, а не його однокурсник Сашко Рубінштейн на прізвисько Сало, був би власником і директором цього крутого «Амперсанду Ltd». Власне, так воно все і розпочиналося. Але, очевидно, фортуна не любить п’яниць, навіть, таких талановитих як Олег…

Саме ці проблеми обговорювали Орест і Вінько, поки не наблизилися до Олегового кабінету.

– Він десь неподалік, – законстатував Вінько, смикнувши двері, які виявилися незамкнутими. – Якби ішов кудись далеко, не залишав би таку дорогу техніку напризволяще.

Кабінет зберіг сліди учорашньої пиятики: ряд порожніх пляшок під стіною, переповнена сміттярка, шматок огірка на підлозі. Повітря, щоправда, було чистим і свіжим, очевидно, прийшовши на роботу, Олег відчинив кватирку. Орест витяг з-під стола целофановий пакет, який вони з Віньком учора принесли, і склав у нього використану тару.

– У них тут що, прибиральниця штатом не передбачена, – пробурчав він, складаючи у стосик розсипані папери.