Сергій Пантюк - Сім днів і вузол смерті

Отямившись від спогадів, Орест упіймав себе на думці, що досі не повідомив керівництво фірми про свою сьогоднішню відсутність. За рік роботи він зумів привчити шефа не ставити зайвих запитань – обов’язки свої виконував сумлінно, у разі необхідності не шкодував особистого часу, тому влаштовувати зайві вихідні йому ніхто не забороняв. Проте сьогодні шеф все ж попрохав Ореста забігти хоч на пів-годинки, бо уночі приповз якийсь дуже важливий факс від німецьких партнерів. Подумки вилаявшись, що плани його раптово порушилися, Орест пообіцяв бути в офісі о десятій. «Ще й Вінько чортів досі мовчить», – він нервово накрутив його номер, але слухавку ніхто не підняв. Махнувши рукою на телефон, одягся і вибіг на вулицю.

А в цей час Вінько з Мегабайтом уже сиділи у майже порожньому дешевому пивному барі.

– Віньку, заприсягаюся, ніякого жарту в тому нема, – Олег ліниво смакував пиво. – Ця програма така ж реальна, як і будь-який примітивний «Бухгалтер». Похибки, звичайно, можливі, але ж я вам пояснював, за яких умов. І хто просив Орка свої дані давати? Він що не бачив, що я сам вже давно заплив у повну віртуальність?

– А він набагато кращим був? – Вінько загасив недопалок. – Коротше, Олежку, жвинди йому, що на душу ляже, але при зустрічі ти мусиш переконати Ореста, що вчора з нас поприколювався. Він цілком серйозно перейнявся цим, розумієш? Це ж можна з глузду з’їхати!

– Я зараз піду до себе і ще раз перегляну програму. Може я й насправді щось прогавронив. Це був би найкращий варіант. Хоча навряд, я все чудово пам’ятаю. Віньку, я вже, здається, знаю, що робитиму далі. Я штучно перероблю прогноз і скажу Оркові, що сп’яну переплутав цифри дати його народження. І в його ж присутності виведу документ, згідно із яким йому ще жити і жити. Думаю, у його ж інтересах мені повірити. Принаймні, заспокоїться, дурні думки повідганяє нафіг.

– А що ж буде насправді, Мегабайте? Не можу повірити, що людина здатна пізнати речі, які за усіма канонами мав би знати лише Господь. Здається, ти вчинив якийсь надзвичайний і непростимий гріх…

– Ну, гріх вчинив не так я, як електроніка. Та й, між нами кажучи, ідея ця також не моя, а одного поважного пана, який у астрології почувається мов риба у воді. Він просто не сильно шарить у компах, а тому лише завантажував мене матеріалом, а я вже все те зводив докупи. Хоча, чесно, Віньку, мені теж не по собі. Я чудово усвідомлюю, що такі речі не варто було чіпати. Не наша це прерогатива. Але, знаєш, коли ми з тим чоловіком побачили, що програма невдовзі запрацює, таке шалене натхнення з’явилося, таке незбагненне піднесення, що досі того стану пояснити не можу. Потім, правда, повне спустошення відчув, але, зізнаюся тобі, скільки я не тестував після того програму, старий, в’їдь, жодного збою не було, жодного ерору. Звідки я знав, що Орест такий необачний фінт викине?

– Гаразд, Олежко, дуй до себе і швиденько роби те, що надумав, а я зв’яжуся з Орестом і за годинку ми будемо в тебе.

Олег, кивнувши, попрямував до виходу, а Вінько пішов до шинквасу розраховуватися. Запитав дозволу скористатися телефоном, кілька разів набрав Орестів номер, але намарне. «Де він подівся? – подумав тривожно. – Може, за цигарками вибіг?» Механічно почав гортати сторінки записника, але раптом згадав, що мобільника свого Орест нещодавно загубив і ще й вирішив певний час почекати, а раптом хтось поверне. Підсміхнувшись з такої наївності, Вінько залишив просякнутий кислим пивом ганделик.

Його зустрів по-справжньому білий і трохи мерехтливий світ. Це вже важко було назвати звичайним снігопадом, бо не чарівні й досконалі сніжинки, а безформенні мокрі клапті заліплювали йому очі й вуха. Вінько спробував заховати голову у комір, але снігова волога одразу ж почала затікати під одяг. Він забіг у першу-ліпшу прохідну арку, обтрусився, мов кіт, і дістав цигарки. Дійсно, узимку сніг налаштовує на спокій і філософський настрій, а від цієї весняної сльоти лише роздратування… Але куди ж подівся Орест? Не міг же він проігнорувати нашу домовленість!

– Вогню можна? – Вінько мовби прокинувся і побачив перед собою коротко стриженого, трохи розгубленого юнака у бруднющій робі. Першим бажанням, яке одразу виникло, було послати цього волоцюгу подалі, але, опанувавши себе, він тільки знизав плечима, мовби не зрозумів прохача.

– У нас тут із татом халтурка невелика, – хлопець, здалося, відчув Віньків стан. – Офіс якомусь адвокатові ремонтуємо, час підтискає, а в тата сірники закінчилися…