Сергій Пантюк - Сім днів і вузол смерті

Вінько ж, пильно озирнувшись довкола, дійшов до невтішного висновку, що Мегабайт уже встиг завалити їхній ранковий план. Пояснення було єдине – десь неподалік виринула непередбачена пляшка. Але відверто непокоїтися він не хотів, аби Орест, бува, не запідозрив про існування змови з Мегабайтом.

– Ну що, Орку, посидимо трохи і почекаємо. Якщо хвилин за п’ятнадцять не з’явиться, пошукаємо по сусідніх офісах.

Тепер Вінько звернув увагу, що Орест уважно читає якийсь папір.

– Що там у тебе? – він наблизився упритул.

– Віньку, це ж той прогноз, що зробив для мене Олегів комп’ютер. Я ж учора його так собі проглянув, третє через десяте. А тепер бачу, що все це – чистісінька правда. Поглянь, – Орест простягнув два стандартних аркуші.

Прочитаний текст дійсно схвилював Вінька: короткі і зрозумілі фрази, схожі на довідникові, розповідали чиюсь біографію від першого і до останнього дня. І Орест вважав, що це його біографія. Усі факти, котрі Вінько достеменно знав, збігалися, але, очевидно, було ще щось інше, чого він знати не міг, проте для Ореста це «щось» мало неабияке значення. Він знову помітно зблід і дивився кудись крізь стіну. Спростовувати уголос це комп’ютерне писання Вінько вважав недоречним, бо чітко усвідомлював, що Орест ще більше повірив у правдивість прогнозу. Негайно потрібен був Мегабайт, де його чорти носять, курва-мама?!

– Ходім, Орку, шукати того хріна обталапаного, бо так і до вечора тут можна просидіти.

Скориставшись відсутністю секретарки, хлопці увійшли до кабінету Сашка Рубінштейна, якого непогано знали через Олега. Більше того, інколи зображаючи демократичного керівника, Сашко, чи, як він тепер себе називав, Олександр Йосипович брав посильну участь у пиятиках, що, як правило, відбувалися вечорами в Мегабайтовому кабінеті. Після підкреслено щирих привітань Сашко повідомив, що чув Олегів голос у коридорі близько десятої ранку, то ж тепер здивований, що його немає на місці. Отримавши пораду поцікавитися про Олега в інших співробітників фірми, Орест і Вінько знову опинилися у коридорі.

– Слухай, а до своїх колишніх колег із наукового інституту він не міг під дах залетіти? – раптом осяяло Вінька. – Вони ж, наскільки я розумію, всі друзі-співпляшечники. Сьогодні перше число, а про перебої з зарплатнею у них я щось не чув. Ходімо?

Мансарда гула, мов вулик, що й підтвердило Вінькове припущення. Хлопці постукали у двері однієї з кімнат і зазирнули всередину. За імпровізованим столом сидів напевне весь склад наукової установи із керівництвом включно, проте Мегабайта видно не було.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.