Сергій Пантюк - Сім днів і вузол смерті

Ранкове радіо – запеклий ворог людини з перепою. Голос диктора хірургічним скальпелем розпанахує важкий сон, нахабно ставлячи перед фактом – наступний день розпочався. Але вставати ще рано, та й бажання такого нема, і навіть піти й заткнути пельку цьому галасієві ліньки, бо знаєш – зайві рухи витрусять із тебе залишки сну, а натомість подарують гострий біль у скронях і потилиці.

«Хоч би кварту води здогадався біля себе поставити,» – подумав Орест, і, поволі зсунувши ковдру, усвідомив, що й роздягнутися у нього вчора не вистачило сил. Він дотягнувся до бра, клацнув вимикачем і світло різнуло йому вічі гарячим суховієм. Оговтавшись, встав, почвалав на кухню і зопалу почав жлуктити воду, що, як завжди, мала іржавий присмак. Вирішив випити міцного чаю і, шукаючи у кишенях сірники, знайшов там і цигарки.

Нікотин привніс у Орестове мислення деяку світлість, і з пам’яті почали виринати трохи нечіткі фрагменти вчорашнього вечора. Пиячили, базікали, мучили комп’ютер.

Стоп!

Якась нова програма.

І раптом Орест здригнувся – він згадав усе.

Програма відтворення людського життя. Спочатку людей із енциклопедії, знайомих, потім його, Ореста.

Комп’ютер назвав дату його смерті.

Засвистів чайник. Орест запарив улюблений цейлонський, знову потягся за цигаркою. Потім вимкнув радіо. Дата його смерті. Дурниці. Це якась Мегабайтова штучка. Чорний жарт. Не може ж купа металу і пластику передбачати долю живої людини. Не може. Чи може? Якби ця дата була переміщеною у часі років на сорок уперед, Орест би лише посміявся. Але вона настане через сім днів. Тиждень. І тому сміятися важко.

Людина здатна сприймати факт лише чужої смерті. Про свою думають навіжені і розчаровані. А ще – невиліковно хворі, бо усвідомлюють усю невідворотність долі. Але вони не знають дати. Тому й дякують Богу за кожен подарований день. А тут нема ні фізичної, ні психічної недуги. Є дата. А може це і є початком божевілля? Треба розібратися на тверезу голову. Сьогодні ж.

Орест прагнув одігнати свої думки, але вони поверталися, дзижчали, лізли у голову, наче передосінні напасні мухи. Він випив чай, роздягся і пірнув під ковдру. Треба ще поміркувати. Спробувати розкласти все по засіках. Воно проясниться. Мусить прояснитися.

В Орестовій уяві виразно зринув образ Олюньки. Він так учора і не зателефонував їй. Залив усе горілкою. Ні, так не можна, вона ж хвилюється. Зателефонувати зараз? Ще рано. Та і що він їй скаже? Що нажерся, як свиня і дізнався про день своєї смерті? Ні, спочатку треба все з’ясувати. Якщо говорити зараз, вона зрозуміє, що щось не так. Допитуватиметься. А Орест не зможе збрехати. У нього взагалі не виходить брехати. Треба почекати.

Сон не з’являвся. Орест вертівся в ліжку, наче вуж. За вікном розвиднялося. Звівшись на лікті, пронизав очима скло і побачив туман, що мовби вата, лежав між сусідніми будинками. Перше березня. Перший день весни. Ще є одна цигарка.

Мабуть, пора вставати і готувати сніданок. Треба себе зайняти роботою, заклопотати. Він знову побрів на кухню, дістав із холодильника ковбасу і декілька яєць, розігрів пательню. «Олії мало залишилось», – подумав раптом. «Хоча на сім днів вистачить», – випливло саме. «Ні, у мене дійсно дах їде», – резюмував, відрізаючи скибку хліба.

Задзеленчав телефон. Йдучи у кімнату, Орест зауважив, що на годиннику майже восьма. Слухавка озвалася голосом Вінька:

– Я тебе не розбудив? Вітаю!

– Та ні, я саме снідати почав. А незабаром і на роботу пора човгати…

– А я сьогодні вирішив узяти тайм-аут. Маю знайому вдовичку-лікарку, може, напише якийсь папірець. Та й гріх щось робити у п’ятницю…

Орест аж тепер збагнув, що сьогодні останній день робочого тижня. Вчорашня подія мовби розділила світ на дві недотичні реальності – його, Орестову, і якусь іншу, загальну, чи навіть окремішню. Він так глибоко поринув у власну реальність, що відчуття тяглості часу зникло. І лише слово «п’ятниця» у Вінькових вустах повернуло все на свої місця.

– Слухай, у мене теж великого завантаження немає. Треба тільки шефа зараз попередити. – Орест на хвильку примовк. – То може продовжимо у Мегабайта вчорашні дослідження?

Вінько з охотою підтримав Орестову пропозицію. Він, власне, і телефонував з такою метою, але мав сумніви, чи варто виступати ініціатором. Думки про Мегабайтову програму не дали Вінькові нормально виспатися, у душі поселилася неприємна тривога. Він пам’ятав про домовленість з Орестом зустрітися під час обідньої перерви, але після тривалих ранкових роздумів усе ж вирішив ненав’язливо пришвидшити події.