Сергій Пантюк - Сім днів і вузол смерті

– Не знаю, чи Олег буде на своїй основній службі, чи десь у іншому місці, – задумався у слухавку Вінько. – То ж я зараз напосядуся на телефон, аби його виловити, а ти спокійно снідай і чекай мого дзвінка. А далі зорієнтуємося.

За час розмови яєчня встигла добряче вистигнути, тож Орест узявся її розігрівати. Він прагнув цілковито зосередитися на цьому занятті, та непрохані думки настирливо морщили йому надбрів’я. Звичайною послідовністю та стрункістю ці мислені потоки не відзначалися: химерні й аморфні силуети та стряпаті обривки зсотувалися у липкий клубок, присутність якого він майже фізично відчував у черепній коробці. Снідав механічно, їжа здавалася йому схожою на вату, якою послуговується дантист, лікуючи зуби. І тільки черговий ковток диму навпіл із міцною кавою дозволив його уяві сконцентруватися.

Отже, п’ятниця. Орест підійшов до календаря: 7 березня припадає на четвер.

Він народився також у четвер.

Коло мусить замкнутися?

Ні, це все нереально!

Чого ж Вінько не дзвонить, забув чи що?

Четвер… Четвер?!

Тієї ж миті замість обридлого пітьмяного клубка у свідомості Ореста виникла подія десятилітньої давнини, про яку він за інших умов, мабуть, якщо би й згадав, то з іронією. Тоді він повертався із Черкас від однокурсника, з яким заприятелював під час першого року навчання на факультеті іноземних мов. Кілька днів безперервної пиятики закінчилися доволі приємно – дідусь товариша, великий колекціонер і знавець козаччини, подарував Орестові справжнісіньку козацьку люльку із власноручно відреставрованим чубуком. Глиняна основа люльки була помережана чудернацькими позначками, на двох кільцях звисав срібний ланцюжок. І хоч Орест тоді погано уявляв собі, як користуватися таким величезним знаряддям для куріння, подарунок йому припав до душі: він одразу уявив, як поважно виглядатиме ця люлька на старенькому килимку в гуртожитській кімнаті. А для початку він прикріпив люльку до паска, удвічі пропустивши ланцюжок через петельку, чим викликав ще одну хвилю задоволення з боку приятелевого дідуся, який, незважаючи на поважний вік і декілька добрячих чарок, таки поволікся разом із онуком проводжати Ореста на автостанцію.

В Умані він вибіг за межі станції, аби купити цигарки. Поряд із кіоском, на вкритому пилюкою газоні розмістилося строкате циганське сімейство. Мати прагнула розділити між купою голодних циганят декілька дешевих пиріжків, діти, штовхаючись і простягаючи одне поперед одного руки, гелготали, наче перелякані гуси. Придбавши цигарки, Орест покрокував у бік платформи, коли раптом відчув доторк до плеча. Озирнувшись, побачив кремезного цигана, який одразу ж блиснув золотими зубами:

– Послухай, де взяв таку люльку? Продай мені. Даю сто карбованців і зверху свою, – циган добув із кишені дерев’яну, страшенно закіптюжену «носогрійку». – Я без жартів, ось гроші.

– Вибачте, це подарунок, – відповів Орест, але циган посипав такими умовляннями, що хлопець розгубився і замислився. Із заціпеніння його вивів станційний гучномовець, який саме оголосив про наближення відправки автобуса.

– Ще раз вибачте, але подарунок я не можу продати! – вже рішуче промовив він тоді і пішов. Майже біля автобуса його наздогнала циганка, та ж сама, яка нещодавно годувала своїх дітей пиріжками.

– Я зараз міліціонера покличу, – Орест рвучко ухилився від її доторку, – чого ви до мене вчепилися? Не продається ця люлька, чи я незрозуміло кажу?

– Та Бог із нею, – несподівано спокійно промовила циганка. – Ну виб’є мене чоловік зайвий раз, мені не звикати. Просто я долю твою побачила, хочеш розкажу? І грошей мені не треба від тебе, тільки скажи – хочеш?

Це, звичайно, трохи заінтригувало Ореста. Помітивши, що водій несе документи на від’їзд, він заспішив:

– Ну, якщо ти так багато знаєш, то скажи хоча б, коли я помру?

– У такий самий день, що й народився. А люльки ти даремно не продав, – скоромовкою протріщала циганка і швидкою ходою попрямувала у бік свого тимчасового міні-табору.

Орест тоді тільки посміявся з циганського пророцтва. Проте тепер, коли вся картина відтворилася перед ним, як на кіноекрані, задумався. Він достеменно згадав: циганка сказала не «у той самий», а «у такий самий день, що й народився». Тобто, мала на увазі не дату, а день тижня. І день цей, виходить, четвер…

До речі, люлькою, принагідно згадав Орест, теж довго милуватися не довелося – кімнати в гуртожитках, у яких мешкали хлопці, тоді нагадували прохідні двори. Тож хтось невдовзі й прилагодив ноги відстояному в боротьбі з циганами подарункові. І лише нещодавно Орест випадково дізнався, що цим «кимось» був не хто інший, як його черкаський приятель – якось протверезівши, його дідусь докорінно переглянув факт власної щедрості, і велів онукові будь-яким способом повернути люльку додому. Хлопцеві ж було не надто зручно пояснювати неординарну ситуацію, тому він і пішов шляхом найменшого опору. Про це Оресту під час випадкової зустрічі у відрядженні розповів інший колишній однокашник-черкащанин, який на час зникнення люльки, саме їхав додому за сімейними обставинами і отримав завдання передати дідусеві мало не втрачену назавжди реліквію.