Юліан Семенов
МІЖКОНТИНЕНТАЛЬНИЙ ВУЗОЛ
Повість
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Авторизований переклад з російської Надії Орлової
Переклад здійснено за виданням: Семенов Юлиан. Межконтинентальный узел. — М.: Воениздат, 1987.
— Чого це вони так жваво? — усміхнувся лейтенант Єльчук, стежачи за тим, як від під'їзду будинку, де жив третій секретар американського посольства, швидко від'їхали — одна за одною в різних напрямках — чотири машини співробітників ЦРУ, які працювали в Москві, звичайно, під дипломатичним прикриттям.
— До такого фокуса вони вдаються вдруге, — сказав замислено Гречаєв, неквапливо пристібуючись ременями. — Судячи з усього, гонка має бути не проста, а з трюками. — Вперше так було в епізоді, коли прикривали Тріанона…
По рації Гречаєву передали наказ спостерігати за машиною співробітника ЦРУ віце-консула Саймонза; рвонули слідом, загубившись серед тісного потоку машин.
Полковник Груздев, який чергував тієї ночі по центру , також наказав перевірити, куди поїхали всі «дипломати»: другий секретар посольства Шернер, прес-аташе Лайбл і співробітник військової місії Честер Воршоу.
Співробітники ЦРУ мчали московськими вулицями, крутили , як хотіли, — місто знали чудово, професіонали високого класу, молодці, нічого не скажеш, аси.
Біля станції «Університетська» Честер Воршоу залишив машину під знаком, що забороняв парковку, й швидко побіг до входу в метро; Шернер теж різко загальмував біля телефону-автомата на Трубній, неподалік ресторану «Узбекистан», зняв трубку й поспіхом набрав номер; мабуть, не дочекавшись відповіді, нервово натиснув пальцем на важіль і ще раз набрав номер, старанно прикриваючи спиною диск; Лайбл ніде не зупинявся, хоч крутив по місту довше за інших; повернувся до посольства, звідти через дві години подався додому. А Честер Воршоу на Старому Арбаті, там, де раніше був антикварний магазин, подзвонив з автомата; це було рівно через дві хвилини після того, як закінчив дзвонити Шернер…
… На цьому операція ЦРУ закінчилася.
Конче потрібний екскурс в історію
В останні дні свого президентства генерал Дуайт Ейзенхауер чомусь дуже часто згадував той час, коли війська союзників під його командуванням висадились у Франції; йому навіть вчувався йодистий запах водоростей, викинутих тугим, повільним прибоєм на сірий пісок узбережжя, проразливе квиління чайок (от уже воістину волають душі потонулих моряків) і ввижались очі пораненого хлопчика, мабуть, дуже тяжко: в них були сльози болю і щастя; піднявши вже ослабілу руку, він розчепірив вказівний і безіменний пальці — «Вікторі»; перша літера заповітного слова, що ввібрало в себе надію людства…
Чим більше минало років від того травневого дня, коли він, Монтгомері й Жуков зустрілись як друзі-переможці, тим прикріше ставало на душі, особливо коли лишався сам-один (хоч це траплялося рідко); втрачені ілюзії післявоєнної співдружності союзників, нове протистояння, яке в кожну мить може перерости у збройне протиборство, а це йому, військовій людині, що знала війну не з чуток, здавалося просто страхітливим.
Погодившись висунути свою кандидатуру на виборах, він не міг уявити собі, як трудно йому буде в Білому домі, який виснажливий і важкий буде невпинний натиск військових і тих груп промисловців, що одержували замовлення Пентагону; люди не зуміли (а може, й не захотіли) перебудуватися після травня сорок п'ятого; кошти, які вони вкладали в заводи, що випускали зброю для перемоги над нацизмом, і досі настійно вимагали продовження щоденної справи, котра стала звичною для мільйонів робітників: випуск літаків, танків, електроніки. Будь-який різкий поворот неминуче загрожував безробіттям, зростанням інфляції, новою чорною п'ятницею на біржі.
Ейзенхауер пам'ятав, як улітку сорок шостого року росіяни запросили його до Москви і він стояв на кремлівській трибуні, коли на Красній площі проходив парад фізкультурників, а перекладач, нахилившись до його вуха, тихо сказав, що кожен другий учасник параду втратив на фронті батька чи брата…
Читать дальше