Сергій Пантюк - Сім днів і вузол смерті

– Я й не прагну… Хоча мені здалося, що ти зайвий раз прагнеш переконати себе ж…

Перед Орестом знову промайнула картина його стосунків із Олею. Він і раніше після подібних бесід прагнув припасувати до себе Вінькові теорії, та нічого не стикувалося. Орест шукав хоч маленьку чорну плямочку, ледь помітну тріщинку, аналізував слова і жести коханої, висвічував розумом найтонші відтінки поглядів та розмовних інтонацій, але… Сущі дурниці говорить Вінько, вважаючи його задуреним чи засліпленим. Він просто кохає і відчуває взаємність. А якби запримітив хоч якусь фальш, його б і переконувати не треба було ні в чому. Але наразі існує щастя. Величезне щастя. Хай вони рідко бачаться, хай він страждає від розлуки. Але ж знає, впевнений – настане день, коли його Олюнька повернеться, цього разу – назавжди, і все буде, як раніше, або й ще краще. А Вінько? Можливо, він просто трохи заздрить?

– Гаразд, Орку, не ображайся, бо в тебе такі очі, що, дивися, й битися полізеш. Не сердься. Життя покаже, хто має рацію, а хто – кулемет. Краще давай помізкуємо, як використати решту виділеного Господом часу.

– Що тут думати? Я мушу забігти на міжміську телефонку. А надалі знову вільний.

– Тоді пропоную такий план, – Вінько подзигував обома вказівними пальцями, – зараз чалапаємо на міжміську, ти отримуєш свою порцію телефонного сексу, а тоді беремо якийсь літревич і йдемо до Олега побавитися за комп’ютером. Годиться?

– Хай буде. Врешті, й погода шепоче «Позич, але випий!»

Вони виринули з кав’ярні, хапаючи легенями сире повітря останнього дня зими. Місили брудний сніг і мовчали. Вінько усміхався зустрічним жінкам, Орест зосереджено димів цигаркою. Зупинилися біля пошти.

– Віньку, бери ось трохи рублішка і йди за бухлом, та й загризти захопиш. А я тим часом перебалакаю…

З Олею Орест познайомився, коли займався придбанням квартири. Прийшов за адресою, вказаною в газетній об’яві. Двері відчинило смагляве дівчисько, чорнооке, кирпатеньке, з ледь вловимими східними рисами обличчя. «Мулаточка», – подумав тоді Орест і, привітавшись, запитав: «Продаєте квартиру?»

– Продаємо, – відповіла дівчина. – Та ви заходьте, не роззувайтеся, ми вже наполовину в дорозі.

– А що це вас приперло? Борги?

– Ну що ви, які борги? Просто бабуся померла у Рівному і залишила нам у спадок свій симпатичний особнячок. І робота там є для матері, та й ще деякі серйозні перспективи, – вона багатозначно посміхнулася.

Орест прискіпливо оглянув помешкання і відзначив для себе, що чоловічих рук тут запевне бракувало. Щоб перевірити припущення, запитав:

– То може мені прийти, коли буде вдома тато? Я звик фінансові питання вирішувати з чоловіками…

– Доведеться з жінками. Наш тато дуже давно з нами не живе. Ми навіть не впевнені, що він живий взагалі, оскільки жодної звістки за кілька останніх років не отримували. Раніше хоч аліменти коли-не-коли надсилав…

Оресту сподобалося, що дівчина розмовляє з ним як із хорошим знайомцем. Його взагалі приваблювали такі щебетухи – балакуча людина рідко буває підступною: навіть, якщо і має щось на думці, все одно вибовкає.

– Ну що, поки мати не прийде, може вип’єте кави?

З тієї кави все і почалося. Дзвінок матері, яка «трохи затримається у подруги», безкінечне блукання нічним містом, перший грім на світанку і ще Бог знає що, що триває до сьогоднішнього дня. Хоч і квартиру Орест придбав іншу, й Олюнька через два місяці поїхала «до бабусиного особнячка», а під серцем затерпає при кожному спогаді про неї, навіть, при згадці імені, а коли набирає її телефонний номер, пальці тремтять і вціляють зовсім не у потрібні кнопки…

Орест, завмерши, слухав довгі проспіви у слухавці. Ніхто не озивався. Він ще двічі повторив набір, але знову мовчанка. «Ет, накручу від Олега», – махнув рукою і вийшов із задушливої кабінки. Вінько чекав його, затиснувши під пахвою конкретно напаковану целофанову торбу, від якої вже встигли одірватися ручки. З жартами та приповідками хлопці упхалися до тролейбуса, який, бризнувши в повітря зливою іскор, поплазував у напрямку проспекту Залізняка.

Олег, на прізвисько Мегабайт, був знаним у місті програмістом. Працюючи на декілька поважних фірм, він непогано заробляв, придбав сяке-таке житло. Керівники, для яких Олегів талант приносив чималі прибутки, поблажливо сприймали його сентенцію про те, що коли на комп’ютерний монітор дихати перегаром, він не опромінює організм і не так ятрить очі. Молодий чоловік банально спивався. З тих пір, як дружина його залишила, високої зарплатні вистачало Мегабайтові ледь на два тижні. У вільний час він займався лівими замовленнями, або просто за пляшку дозволяв знайомим пограти у комп’ютерні ігри, в яких почувався, наче риба у воді, а стосовно деяких просто був автором. «Якби я жив у Америці, – полюбляв нагадати друзям, – давно був би мільйонером і мав власний гелікоптер». Проте тут, за жартом Вінька, побачити тверезого Олега, було рівнозначним, що уздріти п’яного папу римського.