Стівен Кінг - Острів Дума

– Що привело вас сюди, до мене? – спитав я.

– О, Кеті сказала мені, що ти задумав себе вбити, – пояснив він.

Це прозвучало таким тоном, ніби він промовив: «Кеті мені сказала, що ти задумав влаштувати вечерю надворі і там будуть свіжі глазуровані пончики Кріспі».

– У її плітці є щось від правди?

Я відкрив рота, але відразу стулив пельку. Якось, коли мені було десять років, ми тоді жили в О’Клері [18] Eau Clair (Чиста вода) ( фр. ) – містечко на однойменній річці в штаті Вісконсин, вважається одним із найзеленіших у США. , я поцупив журнал коміксів зі стійки-вертушки в аптеці й засунув його собі спереду в джинси, прикривши зверху майкою. Коли я, відчуваючи себе великим хитруном, уже зосереджено виходив з дверей, продавчиня вхопила мене за руку. Вона задерла на мені майку вільною рукою й оприлюднила мій нещасний скарб. «Як це сюди потрапило?» – спитала вона. За сорок років, що минули з того дня, я вперше знову пережив цілковиту неспроможність відповісти на найпростіше питання.

Нарешті – запізно для того, щоб будь-яка відповідь прозвучала вагомо – я сказав:

– Кумедно. Не можу навіть уявити, звідки вона це взяла.

– Ні?

– Ні. Ви певні, що не бажаєте випити кóли?

– Дякую, але я пас.

Я пішов у кухню дістати з холодильника колу. Міцно притис пляшку обрубком руки до грудної клітини – терпимо, хоча боляче, не знаю, що ви могли бачити в кіно, але поламані ребра болять доволі довго, – і відкрутив кришку лівою рукою. Я шульга. Хоч тут ти щасливчик, мучачо , як каже Ваєрмен.

– Мені дивно, що ви поставилися серйозно до її слів, – кинув я, повернувшись до кімнати. – Кеті пречудовий спеціаліст із фізіотерапії, але психотерапевт з неї ніякий. – Я зробив паузу перед тим, як сісти. – Ви теж ніякий, у технічному сенсі.

Камен приклав долоню кухликом собі до величезного, майже як шухляда письмового столу, вуха.

– Що я чую… рипіння диби? Отож-бо й воно.

– Про що це ви говорите?

– Це той чарівний середньовічний звук, який акомпанує аргументам людини, підвішеної на дибі. – Він спробував іронічно підморгнути, але серед обширу його обличчя іронія губилася; тож він спромігся хіба на пародію. Та натяк я зрозумів. – Щодо Кеті Ґрін, ти маєш рацію, що вона може знати? Її робота – працювати з параплегіками й квадроплегіками [19] Пацієнти з паралічем двох або чотирьох кінцівок. , з поставарійними ампутантами, як ти, й людьми, котрі одужують після травм голови – знову ж, як ти. Кеті займається цим уже п’ятнадцять років, вона мала можливість спостерігати щосекундні рефлекси тисяч покалічених пацієнтів, тож з якого дива їй вдалось би розпізнати ознаки пресуїцидальної депресії?

Я сів на хиткий стільчик навпроти канапи й утупився в Камена. Він був проблемою. А Кеті Ґрін ще більшою.

Камен нахилився до мене… хоча з його обсягами подолав лише кілька дюймів.

– Ти мусиш зачекати, – сказав він.

Я блимнув очима.

Він кивнув.

– Ти здивований. Так. Але я не католик, я взагалі не християнин, і широко дивлюся на самогубство. Втім, я вірю у відповідальність. Я знаю, що ти теж дотримуєшся цієї віри, тож і кажу: якщо ти вб’єш себе тепер… чи навіть через пів року… твоя жінка й доньки про все здогадаються. Не має значення, як хитро ти все організуєш, вони все одно здогадаються.

– Я не збираюся…

Він підніс руку.

– І в компанії, де застраховане твоє життя – я певен, на дуже велику суму, – теж здогадаються. Можливо, вони цього й не зуміють довести… але намагатимуться з усіх сил. Від них поширяться поговори, які боляче вразять твоїх дочок, хай якими б вони тобі здавалися непробивними для такої неслави.

Так, Мелінда непробивна. Але зовсім інша історія – Ілса. Коли Мелінда на неї злостилася, вона обзивала Іллі недорозвинутою, але я знав, що це дурниці. Просто Ілса тендітна.

– А кінець кінцем, страхувальники можуть і довести. – Камен здвигнув своїми велетенськими плечима. – Наскільки тоді збільшиться податок на спадщину, я можу лише здогадуватися, але певен, що це вирве з твого спадку чималий шматок.

Я не думав про гроші. Я думав про бригаду страхових слідчих, які обнюхуватимуть усе навкруги. І раптом почав сміятися.

Камен сидів, поклавши свої коричневі руки собі на коліна, завбільшки як пороги, дивлячись на мене з легкою усмішкою типу бачили ми й не таке. Хоча на його обличчі ніщо не могло виглядати легким. Він зачекав, допоки вщухне мій сміх, а потім спитав, що тут кумедного.

– Ви переконуєте мене, що я занадто багатий, щоб мені себе вбивати.