Стівен Кінг - Острів Дума

– Я переконую тебе, Едґаре, тільки в тім, що варто зачекати, не варто цього робити тепер. Також я хочу зробити пропозицію, яка суперечить моєму практичному досвіду. Проте в твоєму випадку я маю сильне чуття – це та сама інтуїція, що підказала мені подарувати тобі ляльку. Я пропоную тобі спробувати географічну терапію.

– Перепрошую?

– Це форма реабілітації, яку зазвичай застосовують алкоголіки в останній стадії. Вони сподіваються, що зміна місця мешкання дозволить їм узяти новий старт. Оберне все на початок.

У мені щось відгукнулося. Не можу сказати, що то була надія, але якесь почуття майнуло.

– Це інколи діє, – продовжив Камен. – Ветерани з «Анонімних алкоголіків», що мають відповіді геть на все у світі – це їхнє прокляття і їхнє благословення, хоч мало хто з них самі це усвідомлюють – люблять казати: «Посадови в літак п’янчугу в Бостоні, а в Сіетлі з літака вийде той самий п’янчуга».

– То де ж виходити мені? – спитав я.

– Зараз ти зійшов на станції у передмісті Сент-Пола. Я пропоную тобі вибрати собі якесь інше місце, подалі звідси, й вирушити туди. У тебе унікальні можливості, зважаючи на фінансову ситуацію й громадянський стан.

– Як надовго?

– Щонайменше на рік. – Погляд його був незбагненним. Саме обличчя в нього було створене для такого виразу; аби це обличчя побачив вирізьбленим на гробниці фараона Тутанхамона Говард Картер [20] Говард Картер – англійський археолог, у 1922 р. відкрив усипальню Тутанхамона. , я певен, навіть він був би приголомшений. – А якщо ти, Едґаре, учиниш щось із собою через рік, то, заради бога, – ні, заради щастя твоїх дочок, – хай воно виглядатиме пристойно.

Він уже майже провалився й зник посеред старої канапи, та ось тепер почав виборсуватися з її глибин. Я ступив крок до нього, аби допомогти, але він відмахнувся. Нарешті Камен став на рівні, задихаючись більше звичайного, і взяв свою валізку. З висоти власних шести з половиною футів він уважно подивився вниз на мене своїми вибалушеними очима з жовтуватими білками за товстими лінзами, що робили його очі ще більшими.

– Едґаре, чи є щось, що приносить тобі задоволення?

Я сковзнув по поверхні його запитання (тільки на цьому неглибокому рівні я відчував себе в безпеці) і відповів:

– Колись я малював.

Насправді я ставився до того заняття трохи серйозніше, ніж просто до малювання, але то було так давно. Відтоді я цілком віддавався іншим справам. Шлюбові, кар’єрі. Обидві ці справи згасають, чи й уже згасли.

– Коли?

– У дитинстві.

Я гадав, чи варто розповідати йому, як я колись мріяв про художню освіту – навіть назбирав грошей і купив альбом репродукцій, – а потім покинув цю думку. За останні тридцять років мій внесок у світ мистецтва складався із закарлючок, які я креслив під час телефонних розмов, а останню книжку з картинками я купив, мабуть, років десять тому, вона лежала на журнальному столику, щоб дивувати знайомих.

– А відтоді?

Я подумав, чи не збрехати – не хотілося виглядати абсолютно зацикленим на роботі ішаком, – проте схилився до правди. Однорукий мусить намагатися говорити правду завжди, де це можливо. Це не Ваєрмен так каже, це я так кажу.

– Ні.

– Займися цим знову, – порадив Камен. – Тобі знадобляться загороди.

– Загороди? – перепитав я здивовано.

– Так, Едґаре. – Він виглядав здивованим і трохи розчарованим моєю неспроможністю второпати зовсім просту думку. – Огорожі проти ночі.

За якийсь тиждень до мене знову завітав Том Райлі. Тоді вже листя змінювало колір і, пам’ятаю, розвішували плакати до Гелловіну у «Вол-Марті», де я купляв альбом для малювання – вперше після коледжу… Та де там, либонь, уперше після школи.

З того візиту мені найбільш запам’яталося, яким зніяковілим, непевним виглядав Том.

Я запропонував йому пива, й він радо пристав на цю пропозицію. Коли я повернувся з кухні, він роздивлявся мій малюнок пером і тушшю – силуети трьох пальм на тлі безкрайньої води, а на передньому плані зліва трохи виступає краєчок критої веранди.

– Гарний малюнок, – сказав він. – Це ви зробили?

– Та ні, то ельфи. Вони приходять по ночах, лагодять мені взуття, а іноді ще й картинку намалюють.

Він надто голосно розреготався і поклав картинку на стіл.

– Не дуже схоже на Міннесоту, тойво, – промовив він, імітуючи шведський акцент.

Довелося пояснити:

– Я скопіював це з буклета.

Я дійсно скористався фотографією з ріелторського буклета. Світлину було зроблено з Флоридської кімнати Лососевої мизи – будинку, який я щойно орендував собі на рік. Я ніколи не був у Флориді, навіть на вакаціях, але картинка зачепила щось у глибині моєї душі, і вперше після аварії я відчував якесь піднесення. Легесеньке, але воно затрималось у мені.