Стівен Кінг - Острів Дума

– Що я можу для тебе зробити, Томе? Якщо це щось по бізнесу…

– Взагалі-то, це Пам попросила мене приїхати до вас, – хитнув він головою. – Мені не дуже хотілося, але я не міг їй відмовити. На згадку про старі часи, ну, самі розумієте.

– Звичайно. – Том згадав про часи, коли «Фрімантл компані» складалася з трьох пікапів, Катерпілера Д-9 та купи великих мрій. – Ну то говори. Я тебе не вкушу.

– Вона найняла собі адвоката. Розпочала процес розлучення.

– Та я й не сподівався, ніби вона передумає.

І справді. Я так і не міг згадати, чи дійсно душив її, але пам’ятав вираз її очей, коли вона мені про це сказала. Було й інше: якщо Пам чогось прагнула, вона рідко завертала назад.

– Вона хоче знати, чи ви не збираєтеся скористатися послугами Бозі.

На це я не мав ради, і тільки посміхнувся. Вільям Бозмен ІІІ був елегантно вбраним, завжди в краватці-метелику, наманікюреним шістдесятип’ятилітнім пристяжним псом в упряжці мінеаполіської юридичної фірми, послугами якої користувалася моя компанія, і якби він довідався, що останні двадцять років ми з Томом звемо його Бозі, з ним би стався інсульт.

– Я про це не думав. У чому справа, Томе? Чого насправді вона хоче?

Він поставив свій недопитий келих на полицю поряд з моїм недоробленим малюнком. Щоки в нього пашіли тьмяно-цегляним кольором.

– Вона передала, що сподівається, що справа вирішиться без підлості. Вона сказала: «Я не хочу багатства, не хочу війни. Я лише хочу, щоб він справедливо повівся зі мною й дочками, як він завше це робив, ти йому передаси мої слова?» Ось я й приїхав, – знизав він плечима.

Я підвівся, підійшов до великого вікна з кімнати на веранду і задивися на озеро. Скоро я зможу зі своєї кімнати у Флориді, яка вона там не є, дивитися на Мексиканську затоку. Я не знав, чи буде це на краще, чи це якось відрізнятиметься від мого споглядання озера Фален. І вирішив, що, принаймні для початку, мені вистачило б найменшої різниці. Різниця могла б стати стартом. Коли я обернувся, Том Райлі зовсім перестав бути схожим на самого себе. Спершу мені здалося, що йому раптом заболів шлунок, та тут я зрозумів, що він ледве стримується, щоб не заплакати.

– Томе, що трапилось? – спитав я його.

Він намагався щось промовити, але видав якесь белькотіння. Потім прокашлявся й спробував знову.

– Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого. Мені так жаль.

Щиро й людяно: пряме влучення в серце. Здається, була мить, коли ми ледь не вклонилися одне одному, мов двійко «тонкосльозих хлопців» на шоу Опри Вінфрі.

Ця думка допомогла мені знов опанувати себе.

– Мені теж жаль. Але я вже звик. Справді. А тепер допивай своє пиво, поки воно не зсілося.

Він засміявся й вилив решту «Grain Belt» собі в кухоль.

– Я хочу, щоб ти передав їй мою пропозицію, – сказав я. – Якщо вона їй сподобається, деталі ми узгодимо пізніше. Вирішення проблеми власними силами. Не потрібні нам ніякі юристи.

– Ви серйозно, Едґаре?

– Цілком. Ти зробиш генеральний звіт, щоб ми отримали остаточні цифри, з якими будемо працювати. Ми поділимо здобич на чотири долі. Вона забере 75 %, це три долі – для себе й дівчаток. Я візьму решту. Щодо самого розлучення… ну, Міннесота не найубогіша з провінцій, після сніданку ми поїдемо в Бордерс і купимо там книжку «Розлучення для тупаків».

Він здивувався:

– А така книжка справді існує?

– Я поки що не з’ясовував, але якщо її нема, я з’їм твою сорочку.

– Я вважав, що правильно ця приказка буде – «з’їм свої шорти» [21] «З’їсти шорти» – улюблений вислів Барта Сімпсона, героя мультсеріалу «Сімпсони». .

– А я хіба не так сказав?

– Та це не грає ролі. Едґаре, така угода знищить ваш статок.

– Ось що я скажу тобі: це мені до сраки. Чи, якщо бажаєш, до сорочки. Мені не байдужа доля компанії, і компанія зараз у повнім порядку, нею керують люди, які розуміються на своїй справі. А щодо статку, то я пропоную лише виключити з наших стосунків егоїзм, котрий зазвичай дозволяє адвокатам злизувати з торта весь крем. Там, якщо ми будемо розсудливими, вистачить нам усім.

Він допив пиво, не відводячи від мене очей.

– Іноді я сам себе питаю, чи та сама ви людина, з якою я працював усі ці роки, – промовив він.

– Та людина загинула в пікапі, – відповів я.

Пам погодилася на мої умови, і, гадаю, замість угоди, вона була б готова прийняти мене назад, якби я їй запропонував – такий вираз промайнув на її обличчі, ніби промінь сонця зблиснув посеред похмурого дня, коли ми за обідом обговорювали деталі. Та я не запропонував. Подумки я вже був у Флориді, у штаті-притулку для молодят та присмертних старих. І гадаю, у самісінькій глибині свого серця навіть Пам розуміла, що так буде найкраще, розуміла, що чоловік, котрого виколупали з його розчавленого «доджа» з розплющеною сталевою каскою на голові, схожою на жерстянку з-під котячого харчу, розтоптаною чиєюсь ногою, не міг бути тим самим, що сідав у той пікап. Моє життя з Пам і з дівчатками, і з будівельною компанією добігло кінця; більше не було чого з’ясовувати. Проте залишалися двері. На одних був напис «САМОВБИВСТВО» – погана пропозиція, як доводив доктор Камен. За іншими пропонувався «ОСТРІВ ДУМА».