Стівен Кінг - Острів Дума

Я притискав Ґендальфа до грудей, як колись притискав своїх маленьких доньок, і думав: «Я зможу. Я зможу. Я зможу». Я відчував, як кров Ґендальфа просочується крізь мої штани, мов гаряча вода, і думав: «Давай же, ти, журливий довбню, вилізай зі свого “доджа”».

Я тримав Ґендальфа й думав, як воно, бути розчавлюваним живцем, коли кабіна твого пікапа виїдає все повітря навкруг тебе, і віддих полишає твоє тіло, і кров бризкає з твого носа, і ті ляскотливі звуки відлітаючої притомності, ті кістки, що тріскаються у твоїм власнім тілі: твої ребра, твоя рука, твоя кукса, твоя нога, твоя щелепа, твій задовбаний череп.

Я тримав собаку Моніки у стані жалюгідного тріумфу й згадував: «Воно було Червоним».

На мить я опинився посеред простреленої тим червоним темряви; тоді я розплющив очі. Я притискав Гендальфа до своїх грудей лівою рукою, його очі дивилися вгору, мені в обличчя…

Ні, повз нього. І повз небо.

– Містер Фрімантл? – це був Джон Гастінґс, старий, що жив за два двори від Ґолдстайнів. У твідовому картузі й светрі без рукавів він вийшов, ніби на прогулянку шотландськими болотами. Загальний імідж псувало тільки його злякане обличчя. – Едґаре? Ви можете його відпустити. Собака вже мертвий.

– Так, – погодився я, послаблюючи тиск. – А ви не допоможете мені підвестися?

– Я не певен, що зможу, – сказав Джон. – Я швидше впущу нас обох.

– Тоді підіть і погляньте, як там Ґолдстайни, – сказав я.

– Це її пес, – сказав він. – Я сподівався… – Він похитав головою.

– Так, пес її, – погодився я. – І мені не хочеться, щоб вона вийшла сюди і побачила його таким.

– Так, звичайно, але…

– Я допоможу йому, – сказала місіс Фіверо. Їй трохи покращало, і цигарка полетіла в канаву. Вона потягнулася до моєї правої пахви і враз зашарілася. – Я не зроблю вам боляче?

Так то воно так, але залишатися мені в цій сидячій позі болючіше. Тому я відповів їй, що ні. Джон уже підходив до ґанку Ґолдстайнів, коли я вхопився за бампер «гамера». Разом ми спромоглися поставити мене на ноги.

– Гадаю, у вас нема нічого, чим би можна було накрити собаку?

– В мене на задньому сидінні лежить старий плед.

– Добре. Чудово.

Вона вже рушила до задніх дверей – зважаючи на розмір «гамера», то буде довга подорож, але зупинилася.

– Слава богу, він помер раніше, ніж дівчинка повернулася.

– Так, – відповів я. – Слава богу.

Це трапилося неподалік мого котеджу в кінці вулиці, але мені довелося потрудитися, щоби повільно дістатися свого дому.

Коли я нарешті пришкандибав, у моїй долоні, яку я називав Костурним Кулаком, оселився біль, а сорочка задубіла від крові Ґендальфа. З-за одвірка стирчала карточка. Я її витяг. Під зображенням усміхнено салютуючої герлскаутки йшов текст:

ТОВАРИСЬКА СУСІДКА ПРИХОДИЛА ДО ВАС,

ПРИНОСИЛА НОВИНИ ПРО СМАЧНІ

ГЕРЛСКАУТСЬКІ БУЛОЧКИ!

ХОЧ І НЕ ЗАСТАЛА ВАС СЬОГОДНІ ВДОМА,

МонІ˘ка ЗАВІТАЄ ЗНОВУ!

ДО ЗУСТРІЧІ!

У своєму імені Моніка замість крапки над і намалювала усмішку. Я зіжмакав карточку і, шкутильгаючи в душ, кинув її у кошик до сміття. Сорочку, джинси і заплямовану кров’ю білизну я також спровадив туди. Я не хотів їх більше бачити.

Мій дворічного віку «лексус» стояв перед будинком, але після інциденту я жодного разу не сідав за кермо. Сусідський школяр тричі на тиждень виконував мої доручення. Кеті Ґрін, коли я її про це просив, теж завжди радо заїжджала до найближчого супермаркету або возила мене до «Блокбастеру» [23] «Blockbuster Inc.» – мережа пунктів оренди DVD та відеоігор. перед черговим сеансом тортур (опісля я завжди був геть виснаженим). Якби хтось мені сказав, що я вже тієї ж осені поведу машину, я б тільки розсміявся. Справа не в моїй хворій нозі, сама думка про кермо кидала мене в холодний піт.

Проте після душу я зайнявся саме цим: втиснувся за кермо, повернув ключ і, здаючи задом на вулицю, глянув через праве плече. Замість звичайної пари рожевих пігулок оксиконтину я випив чотири, сподіваючись на них доїхати до «Stop&Shop» на перехресті Східної Гойт-авеню та Істшор-драйву і повернутися додому, при цім не наробивши лиха й нікого не задавивши.

У супермаркеті я не гаяв часу. Не займався шопінгом у нормальному сенсі, а зробив короткий бомбардувальний рейд – наліт на м’ясну секцію, й одразу кульгавий прорив повз чиїсь заповнені покупками візочки, ніяких кредитних карток, чиста готівка. Однак на Айстра-лейн я повернувся геть-чисто обдовбаним. Якби мене по дорозі зупинив коп, я б нізащо не пройшов експрестест на тверезість.