Стівен Кінг - Острів Дума

Вона думає – Він мій Тато, але коли я намагаюся вимовити його ім’я, я чомусь промовляю «Чап! Чап!», але це ім’я тієї, що пролетіла повз моє вікно. Я бачу кожну її пір’їну. Я бачу її, ніби скляні, очі. Я бачу її лапу, вона зігнута, наче зламана, ні, правильне слово скрючена . Мені болить голова.

Заходять дівчата. Заходять Марія й Ганна. Вона любить їх менше, ніж близнючок. Близнючки маленькі, як вона сама.

Вона думає – Я називала Марію й Ганну Великими Злюками, коли-я-ще-щось-знала, і розуміє, що знає знову. Так повертається шматочок знання. Назва ще однієї деталі. Вона це знову забуде, але коли пригадає наступного разу, запам’ятає надовше. Вона майже певна цього.

Вона думає – Коли я намагаюся вимовити Ганна, чомусь кажу «Ірд! Ірд!». Коли я намагаюся вимовити Марія, я кажу «Рі! Рі!». А вони сміються, ці злюки. Я плачу. Я хочу до Тата і не пам’ятаю, як його звати, бо слово знову втекло. Слова як птахи, вони розлітаються, розлітаються, розлітаються. Мої сестри балакають. Балакають, балакають, балакають. У мене пересохло горло. Я хочу попрохати пити. А кажу «Бити! Бити!» А вони сміються, ті злюки. Я тхну йодом, я забинтована спітніла вонючка, я чую, як вони сміються. Я кричу на них, кричу голосно, і вони втікають. Заходить Няня Мельда, у неї вся голова червона, це тому, що вона пов’язала її червоною хусткою. Її кружальця блись, блись, блись проти сонця, ці кружальця називаються браслети . Я говорю їй «Бити! Бити!». А Няня Мельда не розуміє. Тоді я кажу їй «Пі-пі! Пі-пі!». І Няня Мельда садовить мене на горщик, але я ж не хочу на горщик. Я сиджу на горщику, дивлюся й показую «Пі-пі! Пі-пі!». Заходить Тато: «Що тут за крики?» Все обличчя в нього у білих бульбашках, тільки одна щока гладенька. Він провів по ній отією штучкою, що прибирає волосся. Він бачить, куди я показую. Він розуміє: «Та вона ж хоче пити». Наливає склянку. Кімната сповнена сонцем. Пил плаває в сонячному промінні, і його рука зі склянкою тягнеться крізь це проміння – і це красиво. Я випиваю все до краплі. І ще дужче плачу, але тепер від полегшення. Він цілує мене цілує мене цілує мене, обіймає мене обіймає мене обіймає мене, а я намагаюся сказати йому «Тату!», але так і не можу. Тоді я бічними шляхами намагаюся дістатися його імені в моєму мозку і знаходжу його – Джон, але з рота в мене вилітає «Тату!», і він знову обіймає мене обіймає мене обіймає мене.

Вона думає – Тато – це моє перше слово після лиха.

Правда в деталях.

Географічна рекомендація Камена виявилася дієвою, але в ремонті несправностей у мене в голові роль Флориди, гадаю, була випадковою. Так, я пожив там, хоча ніколи по-справжньому там не жив . Дієвими виявилися острів Дума і Велика Ружа [26] Едґар Фрімантл називає свій орендований дім Big Pink (Велика Ружа) – за назвою будинку у м. Вудстоку, штат Нью-Йорк, де під час одужання після отриманих 1967 року в мотоаварії важких травм Боб Ділан записував з гуртом «The Band» свій знаменитий альбом «The Basement Tapes». . Для мене ці місця перетворилися на цілісний окремий світ.

Я покинув Сент-Пол десятого листопада з надією в серці, але без великих сподівань. Мене проводжала Кеті Ґрін – Королева Реабілітації. Вона поцілувала мене в губи, міцно обняла й прошепотіла:

– Хай збудуться всі твої сни, Едді.

– Дякую, Кеті, – відповів я.

Зворушливе почуття не завадило мені повернутися думкою до того сну, в якому Реба Лялька-Контролерка-Люті виросла до розмірів справжньої дитини й сиділа в залитій місячним світлом вітальні нашого з Пам дому. Я чудово обійшовся би без того, щоб збувся цей сон.

– Пришли мені картку з «Дісней-Ворлду», зі «Світу Моря», з «Садів Буша» або з «Дейтона-Спідвею» [27] Курортно-розважальні центри у Флориді. , пришли хоч звідкілясь.

Коли я на чартерному «Лірі-55» [28] «Lear-55» – реактивний літак бізнес-класу на 7 пасажирів, створений на основі прототипу штурмового бомбардувальника компанії «Learjet». (в успішнім виході у відставку є свої приємності) вилетів з Сент-Пола, там було 24 [29] – 4 ˚С. й кружляли перші сніжинки чергової довгої зими.

Коли я приземлився в Сарасоті [30] Місто у Флориді, до адміністративних меж якого належать бар’єрні острови у Мексиканській затоці. , там було 8531 і сяяло сонце. І вже з першими кроками до приватного авіатермінала, куди я пошкутильгав, спираючись на мій вірний червоний костур, праве стегно відгукнулося мені подякою.