Стівен Кінг - Острів Дума

– Я занесу речі, – сказав Джек. – А ви, містере Фрімантле, краще зайдіть та десь присядьте. Вам також не зашкодить випити чогось прохолодного. У вас доволі втомлений вигляд.

Подорож мене таки дістала, я почувався більш ніж утомленим. Примостившись нарешті в фотелі у вітальні (похилений, як завжди, наліво, бо намагався простягнути праву ногу якомога пряміше), я змушений був визнати себе виснаженим.

Натомість я не відчував туги за покинутим домом, принаймні зараз. Поки Джек ходив туди-сюди, заносячи мої речі до більшої з двох спалень, а лептоп ставлячи на письмовий стіл у меншій, я вдивлявся у суцільно скляну західну стіну цієї вітальні, за нею була Флоридська кімната, а під тією вже лежала Мексиканська затока. За прозорою стіною відкривався широкий синій простір, цього спекотного листопадового пополудня він був плаский як дзеркало, і навіть крізь замкнуте скло зсувної стіни я чув його м’яке ритмічне дихання. Я подумав: «Тут нема пам’яті». Банальна думка, і на диво оптимістична. Коли доходило до пам’яті (й люті), я все ще мав проблеми.

Джек повернувся з гостьової спальні й присів на поруччя канапи – як птах на сідалі, подумав я про юнака, котрому вже явно хотілося піти геть.

– Найнеобхідніше ви маєте, – сказав він. – Плюс пачку готового салату, гамбургер, варену курку у пластиковій капсулі – у нас удома ми їх називаємо «курконавтами». Гадаю, вам поки що вистачить.

– Чудово.

– Двохвідсоткове молоко…

– І це чудово.

– …а ще хаф-н-хаф [31] Half-n-half – суміш 50 × 50 % незбираного молока й вершків. . Наступного разу, якщо хочете, я привезу вам справжні вершки.

– Ти хочеш законопатити мені останню артерію?

Він зареготав.

– Там у буфеті повно банок зі всякими гівна… тобто консервами. Кабель підключено, комп’ютер готовий до виходу в інтернет, я встановив вам вай-фай, коштує трохи дорожче, але це класна річ, якщо захочете, можу підключити супутниковий зв’язок.

Я похитав головою. Гарний хлопець, але мені хотілося слухати затоку, хай ластиться до мене словами, які забудуться вже за хвилину. І ще я хотів послухати дім, цікаво, чи має він щось звабливе мені розповісти. Мені здавалося, має.

– Ключі в конверті на кухонному столі – і від будинку, і від машини, – на холодильнику список номерів, які можуть вам знадобитися. Я щоденно на лекціях у Флоридському університеті в Сарасоті, окрім понеділка, але телефон завжди зі мною, і я приїздитиму до вас по вівторках і четвергах о п’ятій, якщо ми не домовимося інакше. Годиться?

– Так. – Я сягнув рукою в кишеню по пачку банкнот. – Хочу тобі трохи доплатити. Ти чудово впорався.

Він заперечливо відмахнувся.

– Нє. Це приємна робота, містере Фрімантле. Гарна платня, гарне порозуміння. Я ж не собака, щоб хапати зайве.

Ці його слова розсмішили мене, я засунув гроші назад до кишені.

– Окей.

– Мабуть, вам варто здрімнути, – промовив він, підводячись.

– Мабуть, так я й зроблю, – дивно, коли до тебе ставляться, мов до дідуся Волтона [32] Персонаж роману Ерла Гемнера «Спенсерова гора», однойменного кінофільму й популярного у 1978–1981 рр. телесеріалу «Волтони». , але мені, певне, треба звикати до такого. – А що трапилося з іншим будинком на північному березі острова Кейзі?

– Га?

– Ти казав, що один там повалився у воду. А що трапилося з іншим?

– Наскільки знаю, він так і стоїть. Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись налетить у лоб на цю частину узбережжя, все загримить, як ціни на розпродажу залишків погорілого бізнесу, – він підступив до мене й простягнув руку. – У всякому разі, містере Фрімантле, ласкаво просимо до Флориди. Сподіваюся, вона поставиться до вас по-справжньому дружньо.

Ми потисли один одному руки.

– Дякую… – я затнувся, на трішечки, так що він нічого не помітив, і я сам не встиг розсердитися. Не вистачало мені сердитися на нього. – Дякую за все.

– Нема за що.

Виходячи з кімнати, він кинув трохи здивований погляд на мене, тож, либонь, щось зауважив. Напевне зауважив, ну то й що. Мене це не обходило. Я був нарешті сам-один. Прислухався до джеркотіння мушель і гравію під колесами його машини. Я слухав, як віддаляється гудіння двигуна. Звук уже ледь чути, аж ось і зник. Нарешті мені залишилися тільки м’які подихи затоки. І биття мого серця, повільне й тепле. Ніякого дзиґаря в голові. Ні дзвонів, ні биття, ні цокання. Я дихав глибоко, всотуючи вологий, з легким присмаком плісняви, дух дому, який доволі довго простояв зачиненим, якщо не зважати на щотижневі (чи раз на два тижні) ритуальні провітрювання. Мені здавалося, я також відчуваю запах солі й субтропічних рослин, назв котрих поки що не знав.