Стівен Кінг - Острів Дума

Картину було закінчено. Я поклав олівець, і відтак Велика Ружа вперше промовила до мене. Її голос звучав м’якше за подих затоки, але я почув його не менш ясно.

– Я чекала на тебе , – сказала вона.

Той рік став роком моїх балачок із самим собою і відповідей самому собі. Іноді відповідали й інші голоси, але тієї ночі там був лиш я, сам, один.

– Г’юстон, це Фрімантл, ви на зв’язку, Г’юстон?

Зазираю до холодильника. Бачу: Боже, якщо тут тільки найнеобхідніше, я нізащо не хотів би стикнутися з тим, що хлопець має на увазі, кажучи «повний запас харчів», – з ним я міг би перечекати Третю світову війну.

– Так, Фрімантле, прийом, ми записуємо.

– Еге, тут є болонья, Г’юстон, продовжую, болонья, ви записуєте?

– Прийом, Фрімантле, ми вас чуємо голосно і ясно. Як у вас справи з майонезом?

Ох і були ж ми колись нарвані до майонезу. Там, де я ріс, діти вважали, що копчена ковбаса і білий хліб – це їжа богів. Я зробив два сандвічі з болоньєю на булці і з’їв їх за кухонним столом. У буфеті я знайшов стос «Застільних теревенів» [35] Популярні готові пиріжки з різноманітною начинкою; з 1924 р. виробляються компанією «Table Talk Pies». – яблучних і чорничних. Треба поміркувати щодо переоформлення свого заповіту на користь Джека Канторі.

Майже по вінця переповнений їжею я повернувся до вітальні, ввімкнув повне освітлення й подивився на «Хелло». Малюнок не видався мені аж надто гарним. Проте був цікавим. У сяк-так нашкрябаній вечірній зорі було щось потайне, щось від моторошного пічного вогню. Корабель виявився не тим, який я бачив, намальоване мною судно виглядало чудернацьким, ніби примарним. Воно було лише трохи кращим за опудало корабля, а навколишня жовто-помаранчева штриховка робила його кораблем-привидом, так, ніби дивне західне сяйво просвічувало його наскрізь.

Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис «ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ». Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані – либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиблення перспективи, – але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищити ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумавши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобільному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.

Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач – мабуть, моя заклопотана дівчинка зараз у коледжі, – проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.

– Тату? – Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимовити й слова, тож вона перепитала: – Тату?

– Так, – промовив я. – А як ти впізнала?

– У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.

– Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?

– Чудово. Наразі від мене питання – як там ти?

– Я в порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.

– А хлопець, якого ти найняв…

– Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.

Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.

– Ти ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин – це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.

– Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді… – тут я осікся.

– Що, тату? Що! – її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.

– Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти вікодин… – я поглянув на годинник, – і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.

– Тобі дуже болить?

– Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу [36] Tylenol – американська назва парацетамолу. , щоб заспокоїтися. Принаймні до півночі.

– Напевне, це подіяла переміна клімату, – сказала вона. – І сон.

Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те, і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.

Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути назад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати імейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залишаюся в рядах живих.