Стівен Кінг - Острів Дума

Ушкоджені тіло та мозок не просто схожі на диктаторів, вони і є справжніми диктаторами. Нема безжаліснішого тирана, ніж біль, ані деспота, жорстокішого за нестямність. Те, що мій розум пошкоджено не менше, ніж тіло, я усвідомив тільки тоді, коли опинився сам на сам і всі інші голоси залишилися позаду. Той факт, що я намагався задушити жінку, з якою прожив двадцять п’ять років, лише за те, що вона хотіла витерти піт мені з лоба після того, як я наказав їй полишити кімнату, був найменш значущим. Факт, що ми жодного разу не кохалися в період між аварією й нашим розлученням, ба навіть не намагалися, також не був головним, хоча він мені й здавався натяком на більшу проблему. Навіть раптові й виснажливі вибухи люті не грали центральної ролі.

Головним було відчуження. Я не знаю, як по-іншому це назвати. Моя дружина стала мені здаватися якоюсь… чужою. Більшість близьких мені людей я також почав відчувати як чужих, мене бентежила власна байдужість. Спочатку я намагався себе переконати, що відчуження, яке я відчув до своєї дружини й свого життя, либонь, і є природною реакцією людини, котра іноді не могла навіть згадати назви тієї штучки, за допомогою якої застібаються штани – зумер, зімер, зіпіті-ду-да [39] «Zippity doo dah» – пісня з діснеївського мультфільму 1946 року «Пісня Півдня», який давно не демонструють у США через його, як на сьогодні, расистський зміст. ? Я запевняв себе, що це минеться, а коли воно не минулося і Пам повідомила, що бажає розлучення, вслід за припадком люті я відчув полегшення. Тому що моє відчуття відчуження перетворилося на нормальний стан, принаймні стосовно неї. Тепер вона насправді стала чужою . Вона зняла з себе Фрімантлівську форму й покинула мою команду.

В перші тижні на Думі це відчуття відчуження допомагало мені легко й гладенько кривити душею. Я відповідав на імейли й листи Тому Райлі, Кеті Ґрін і Вільяму Бозмену ІІІ – нетлінному Бозі – короткими фразами ( я в порядку, погода чудова, кості міцнішають ), які мали мало спільного з моїм реальним життям. А коли листи від них спершу порідшали, а згодом і припинилися, я не переймався.

Тільки Ілса залишалася в моїй команді. Тільки Ілса відмовилася скидати мою форму. Щодо неї я ніколи не відчував відчуження . Ілса залишалася по мій бік скляної перегородки, завжди поряд. Якщо я якогось дня не надсилав їй імейла, вона телефонувала. Якщо я не телефонував їй три дні поспіль, телефонувала вона. І їй я не брехав про свої нібито плани порибалити в затоці чи відвідати «Еверґлейдс» [40] «Everglades» – міжнародний біосферний заповідник у штаті Флорида, національний парк. . Ілсі я розповідав правду, або ту її частку, яка не виглядала надто дикою.

Приміром, я розповідав їй про мої вранішні прогулянки вздовж пляжу, про те, що кожного дня заходжу трохи далі, але мовчав про Гру в Числа, бо це звучало би ідіотськи… або маніакально-нав’язливо – це саме той термін, якого я зараз потребую.

Лише тридцять вісім кроків від Великої Ружі першого ранку. Наступного ранку я підкріпився додатковою великою склянкою помаранчевого соку і знову рушив берегом у південному напрямку. Цього разу я зробив сорок п’ять кроків, що тоді для мене було доволі великою дистанцією без костура. Я запевнив себе, що насправді зробив лише дев’ять. На цьому самообмані й трималася Гра в Числа. Робиш один крок, відтак два кроки, відтак три, відтак чотири, відкручуючи свій внутрішній одометр назад на нуль кожного разу, поки не досягаєш дев’яти. А коли складаєш цифри від одного до дев’яти разом, отримуєш сорок п’ять. Якщо це здається вам глупством, я не стану сперечатися.

На третій ранок я умовив себе пройти від Великої Ружі без костура десять кроків, які насправді були п’ятдесятьма п’ятьма, або дев’яносто ярдів туди й назад. За тиждень я досяг сімдесяти… а якщо ви складете всі ці числа, вийде сто п’ятдесят три. Я дійшов до кінця запланованої дистанції, подивився на свій будинок і здивувався, яким він здається далеким. А ще я трохи злякався думки, що мені тепер доведеться пройти весь зворотній шлях.

«Ти можеш це зробити, – запевняв я себе. – Це легко. Якихось сімдесят кроків, і все».

Так я казав собі, але не казав цього Ілсі.

Трохи далі кожного дня, залишаючи позаду сліди підошов. На той час, коли Санта-Клаус з’явився у супермаркеті на Бенева-роуд, де Джек Канторі робив для мене закупи, я усвідомив дивовижу: всі мої сліди в південному напрямку були чіткими. Відбиток правого черевика починав тягнутися й розпливатися, тільки коли я повертав назад.