Стівен Кінг - Острів Дума

– Татку, а електронний зв’язок там є?

– Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.

Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.

– Ілсо? Люба, мабуть, нам уже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.

– Окей, але… – пауза, і раптом вибух. – Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так неправильно !

– Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене є хлопець – його звуть…

«Урагани, – подумав я. – Канал “Погода”».

– Його звуть Джим Канторі. – Ой, що це я верзу. – Я хотів сказати – Джек.

– Це зовсім не те. Ти сам розумієш. Хочеш, я приїду?

– Тільки якщо ти готова до того, що твоя мати здере шкури з нас обох. Чого я дійсно хочу, люба, так це лиш, щоб ти залишалася там, де зараз, і займалася своїми справами. Я буду на зв’язку.

– Окей. Але ж ти бережи себе. Не роби ніякої дурні, дивись мені там.

– Ніякої дурні. Слухаюсь, Г’юстон [37] В Г’юстоні, штат Техас, розташований центр управління космічними польотами. .

– Що-що?

– Не звертай уваги.

– Тату, я хочу, щоб ти дав мені чесне слово.

На якусь примарну й надзвичайно жахливу мить я побачив Ілсу одинадцятирічною. Одягнена в герлскаутську форму вона дивилася на мене розпачливими очима Моніки Ґолдстайн.

Я відповів раніше, ніж подумав.

– Обіцяю. Присягаюся. Ім’ям матері.

Ілса захихотіла.

– Ніколи не чула таких слів від тебе.

– Ти ще багато чого про мене не знаєш. Я глибока особистість.

– Ну, якщо ти так кажеш, – пауза, й відтак. – Люблю я тебе.

– Я теж тебе люблю.

Я обережно поклав слухавку на місце і довго ще дивився на телефон.

Замість душу я пішов на берег, до води. І швидко з’ясував, що від мого костура на піску нема ніякої користі – насправді він тільки заважає, – але щойно я завернув за ріг будинку, як упевнився, що до берега якихось пару десятків кроків. Повільно йдучи, я легко його досягну. Прибій був легеньким, хвильки заввишки кілька дюймів. Важко було собі уявити цю воду потужною руйнівною силою під час урагану. Навіть неможливо було. Пізніше Ваєрмен пояснить мені, що Бог завжди карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

Це була одна з найкращих його приповідок.

Я повернувся йти додому, але затримався. Світла було достатньо, щоб роздивитися килим із мушель – глибокі поклади мушель – під дном Флоридської кімнати. Я уявив собі, як при високому припливі добряча половина мого нового будинку виглядає носовою палубою корабля. Пригадав, що казав Джек – я матиму достатньо попереджень, якщо Мексиканська затока вирішить з’їсти мій дім, я заздалегідь почую його стогін. Певне, він має рацію… хоча, власне кажучи, я мав б отримати достатньо попереджень і там, на будівельному майданчику, коли важкий кран здавав на мене задом.

Я пошкандибав назад до притуленого під стіною костура і «прогулявся брусом» [38] Піратський термін для страти «прогулянкою брусом», яка закінчується стрибком у відкрите море. до дверей будинку. Думав прийняти душ, а замість того скупався у ванні, залазячи до неї й вилазячи назад тим обережним бічним способом, якому в моєму іншому житті мене вчила Кеті Ґрін, коли ми тренувалися з нею, обоє в купальних костюмах, от тільки моя нога була тоді схожа на шматок невміло порубаного м’яса. М’ясиво відійшло в минувшину, моє тіло творило чудеса. Шрами залишаться на все життя, але й вони померхнуть. Уже почали загладжуватися.

Витершись і почистивши зуби, я прошкутильгав у головну спальню, де оглянув королівське ліжко, вже очищене від декоративних подушечок.

– Г’юстон, – промовив я, – просимо посадки.

– Окей, Фрімантле, – відповів я сам собі, – посадку дозволяємо.

А що? Я не збираюся спати, яке там спання після денного сну, але трохи полежати не завадить. Нога почувалася ще гарно, навіть після експедиції до води, хоча нило в попереку й ломило шию під потилицею. Я ліг. Ні, про сон і мови не могло йти, але світло я все ж таки вимкнув. Просто, щоб дати відпочинок очам. Полежу, поки не заспокояться поперек і шия, а потім дістану книжечку з валізи і почитаю.

Просто полежу трохи, а потім…

Я розслабився, а скоро й зовсім відплив. Сновидінь не було.

Я прийшов до тями серед ночі, свербіла права рука й поколювало у правій долоні; ще не усвідомлюючи, де знаходжусь, я почув, як піді мною щось скрегоче й скрегоче . Спершу подумав, що то якийсь механізм, але як для механізму звук був нерівний. І якийсь занадто органічний . Потім мені наверзлися зуби, але ні в кого не могло бути аж таких величезних зубів. Принаймні ні в кого у видимому світі.