Стівен Кінг - Острів Дума

Джек повільно підкотив до заднього входу, хоча, враховуючи те, що фасад будинку висів над Мексиканською затокою, цей вхід був єдиним.

– Дивно, як це його дозволили збудувати таким чином, – здивувався Джек. – Мабуть, багато чого робилося інакше в старі часи. – Певне, старими часами хлопцеві ввижалися 1980-ті роки. – Ось ваша машина, сподіваюся, вона в порядку.

Правобіч дому на покритому потрісканим асфальтом майданчику стояв середніх розмірів автомобіль тієї анонімної американської марки, на яких спеціалізуються орендні агенції. Я не сідав за кермо з того дня, як місіс Фіверо збила Ґендальфа, тож кинув лиш побіжний погляд на машину. Мене більш цікавив винайнятий мною рожевий коробкоподібний монстр.

– Хіба тут не діють норми, що забороняють зводити будівлі надто близько до берега затоки?

– Зараз, звичайно, вони є, але коли його зводили, певне що не було. Хоча з практичної точки зору – це результат берегової ерозії. Сумніваюся, що дім точно так стирчав над водою, коли його збудували.

Хлопець безперечно мав рацію. Я вже звернув увагу на так звану Флоридську кімнату – криту терасу на палях заввишки шість футів. Якщо ці палі не забито на шістдесят футів углиб скельної основи, колись цей дім цілком опиниться в Мексиканській затоці. Справа часу.

Я про таку перспективу лише подумав, а Джек промовив це вголос. І всміхнувся.

– Не хвилюйтесь, я певен, будинок вас попередить. Ви почуєте його стогони.

– Як дім Ашера, – підхопив я.

Він цілком розплився у посмішці.

– Та ще років з п’ять, а то й довше, він міцно стоятиме, інакше його б вибракували.

– Не варто загадувати, – сказав я.

Джек розвернув машину задом до вхідних дверей, щоб було зручно вивантажити багажник. Речей було небагато: три валізи, один лантух з одягом, сталева скринька з моїм лептопом і ранець із примітивними знаряддями для малювання – альбомами й кольоровими олівцями. Я не обтяжив себе речами з мого іншого життя. Вирішив, що в новому житті мені вистачить чекової книжки й кредитної картки «Амерікен Експрес».

– Що ви маєте на увазі? – спитав Джек.

– Той, хто міг собі дозволити будуватися тут, напевне першим чином мусив домовитися з парочкою інспекторів «БК».

– БК? Що це таке?

Я не зміг одразу відповісти йому. Я бачив тих, кого мав на увазі: чоловіки в білих сорочках, на шиях краватки, на головах жовті пластикові шоломи, а в руках у них теки. Я бачив навіть ручки, що стирчать із кишень їхніх сорочок, прищеплені поверх захисних пластикових шильдиків. Авжеж, диявол у деталях? А от що ховається за абревіатурою «БК», я згадати не міг, хоча знав її, як власне ім’я. І тут я збісився. Раптом мені здалося, що найнагальніша справа у світі – це стиснути в кулак пальці лівиці й врізати боковим ударом у незахищене адамове яблуко юнака, котрий сидить поряд зі мною. Терміново. Бо це ж його запитання так мене роздрочило.

– Містере Фрімантле?

– Хвилиночку, – сказав я і подумав: « Я зможу це зробити».

Я згадав Дона Філда, котрий інспектував принаймні половину моїх будівництв у дев’яностих (чи мені так тоді здавалося), і мій розум почав зшивати клапті пам’яті. Я зрозумів, що сиджу зараз заціпеніло прямо, руки складені на колінах. Я зрозумів, чому хлопець перепитав мене з таким занепокоєнням. У мене був вигляд людини, шокованої болем від виразки шлунка. Або в передінфарктному стані.

– Перепрошую. В мене була аварія. Вдарився головою. Інколи мене заціплює.

– Не переймайтеся, – сказав Джек. – То пусте.

– БК – це Будівельний кодекс. Тобто, це хлопці, котрі вирішують – впаде твоя будівля чи ні.

– Ви маєте на увазі хабарі? – мій юний помічник спохмурнів. – Так, я певен, таке трапляється, особливо тут. Гроші вміють переконувати.

– Перестань бути таким циніком. Часто все залежить від дружніх стосунків. Тут і забудовник, і підрядник, і інспектори, а іноді навіть люди з федеральної Агенції безпеки праці та здоров’я… всі вони зазвичай випивають у тих самих барах, та й навчалися в тих самих школах, – тут я пирснув, – дехто у виправних школах.

– Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували два прибережні будинки, коли ерозія прискорилася, – зазначив Джек. – Один з них дійсно завалився у воду.

– Отже, як ти й сказав, я напевне встигну почути його стогін, але наразі він виглядає безпечним. Давай заносити речі.

Я відімкнув і прочинив навстіж двері своєї оселі, та тут мені заціпило ногу і я похитнувся. Аби вчасно не сперся на костур, я, либонь, привітався б з Великою Ружею, розпластавшись на її кам’яному порозі.