Стівен Кінг - Острів Дума

Перш ніж я прослизнув крізь ці двері, ще одна історія випала мені в іншому моєму житті. Випадок з Ґендальфом – тер’єром породи Джек Рассел, який належав Моніці Ґолдстайн.

Якщо ви уявили собі мою реабілітаційну криївку на озері самотнім котеджем, що загубився в кінці ґрунтового путівця серед соснового лісу, поміняйте картинку – йдеться про передмістя. Наш будиночок стояв наприкінці Айстра-лейн, мощеної вулички, що веде від Східної Гойт-авеню до берега. Нашими сусідами були Ґолдстайни.

У середині жовтня я нарешті послухався порад Кеті Ґрін та почав виходити на прогулянки. Ще не настав час Великих Пляжних Прогулянок, яким я присвятив себе пізніше, тож, коли я повертався після цих коротких вилазок, моє знівечене стегно благало пощади (незрідка й сльози стояли мені в очах), але то були кроки у вірному напрямку. Я саме повертався після такого моціону, коли місіс Фіверо збила собаку Моніки.

Мені ще залишалося три чверті шляху до будинку, коли повз мене пролетіла ця мадам у своєму ідіотському гірчичного кольору «гамері». Як завжди, в одній руці вона тримала телефон, а в іншій цигарку; як завжди, вона їхала надто швидко. Я мало на що звертав тоді увагу, тому не бачив, що попереду вулицею гасає Ґендальф, хизується перед Монікою, котра в повному однострої герлскаутки йшла протилежним узбіччям. Я був зосереджений на своєму реконструйованому стегні. Як завжди наприкінці моїх коротких прогулянок, це моє так зване диво медицини було набите сотнями тисяч крихітних скляних скалок.

Раптом заверещали гальма, а слідом крик малої дівчинки: «ҐЕНДАЛЬФЕ, НІ!»

На секунду я нереально чітко побачив кран, що ледь не вбив мене, раптом у жовтизну, яскравішу за колір «гамера» місіс Фіверо, провалився мій теперішній світ і чорні літери LINK-BELT [22] Link-Belt («Ланцюгова передача») – назва й логотип компанії з виробництва будівельного обладнання. затанцювали в ньому, вони розпухали, більшали.

Потім заскавулів Ґендальф, і видовище – либонь, доктор Камен назвав би його відлунням пам’яті, – зникло. До того жовтня чотирирічної давнини я не уявляв собі, що собаки можуть так верещати .

Я кинувся бігти, вихитуючись, мов краб, гатячи по хіднику червоним костуром. Напевне я виглядав жахливо недолугим, але ніхто не звертав на мене уваги. Моніка Ґолдстайн уклякла посеред дороги біля свого собаки, що лежав перед високим, кутастим радіатором «гамера». Лице її світилося блідістю на тлі тьмяно-зеленої форменої куртки, з якої звисала стрічка з начепленими на неї значками й медалями. Кінчик цієї стрічки сягав калюжі, яка ширилася під Ґендальфом, і вже просяк його кров’ю.

Місіс Фіверо напівзіскочила-напіввипала з ідіотськи високого сидіння своєї машини. Ава Ґолдстайн бігла від їхнього будинку, викрикуючи ім’я дочки. Боса, у незастебнутій блузці місіс Ґолдстайн.

– Не торкайся його, мила, не торкайся, – сказала місіс Фіверо. Вона так само тримала цигарку й нервово її посмоктувала.

Моніка не зважала на неї. Вона гладила Ґендальфа. Пес знову заверещав від дотику – о, це було ще те верещання, – і Моніка затулила очі кулачками. Затрясла головою. Я не винив її.

Місіс Фіверо було простягнула руку до дівчини, але передумала. Вона ступила кілька кроків назад, сперлася на свій «гамер» і звела очі до неба.

Місіс Ґолдстайн вклякла поряд із дочкою.

– Голубонько, не треба, перестань.

Ґендальф лежав на дорозі в калюжі власної крові і вив. Тепер я пригадав і звук, що його видавав той кран. Не біп-біп-біп , як слід було очікувати (в нього був зламаний попереджувальний сигнал заднього ходу), а вібруюче торохтіння дизеля і звук гусениць, що вгризалися в землю.

– Заберіть її, Аво, – сказав я. – Заберіть її в дім.

Місіс Ґолдстайн обняла дочку й примусила її піднятися.

– Ходімо. Ходімо додому, голубонько.

– Я не піду без Ґендальфа! – Моніці було одинадцять, вона була розважливою дівчинкою, але в той момент перетворилася на трирічну. – Не піду без моєї собачки !

Її орденська стрічка, три останні дюйми якої вже геть просякли кров’ю, шльопала збоку об поділ її спіднички, довга кривава смуга потягнулася в неї по нозі у гольф.

– Моніко, ходи-но, зателефонуй ветеринару, – промовив я. – Скажи йому, що Ґендальфа збило машиною. Скажи, щоб він мерщій приїздив. А я поки що побуду з твоїм собакою.

Моніка поглянула на мене очима, в яких застигло більше, ніж горе, і більше, ніж шок. То були очі, сповнені божевілля. Я добре знав, як воно виглядає. Сам часто бачив його у власному дзеркалі.