Стівен Кінг - Острів Дума

Крім того, я відчував потужне бажання малювати. Не знав поки, що саме, але я буду знати, коли всядуся у Малій Ружі перед розгорнутим на мольберті альбомом. Я був певен цього.

– Я хочу помити машину, – сказала Ілса.

– Ти б краще лягла. Бо маєш вигляд до півсмерті побитої людини.

Вона відповіла змученою посмішкою.

– Пів – це краще, ніж нічого. Пам’ятаєш, мама любила так казати?

Я кивнув.

– Ну, а тепер іди, я сам помию, – і попрямував до північного боку Великої Ружі, де на стіні висів змотаний шланг. – Там усе підключено й готове до використання.

– Ти певен, що ти сам у порядку?

– Я в нормі. Ти, мабуть, просто з’їла більше за мене того тунцевого салату.

Вона знов спромоглася на усмішку.

– Я завжди не була байдужа до власноруч зроблених страв. Тату, ти героїчно вивіз нас звідти. Я б тебе поцілувала, але в мене зараз такий віддих…

Я сам поцілував її . В лоба. Шкіра була холодною й вогкою.

– Марш у постіль, міс Булочко – це командирський наказ.

Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві», роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно підтягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні – так каже Ваєрмен.

Може, si , може, no – і так каже Ваєрмен.

Щось підштовхувало мене – можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не намагався. Я був заінтригований.

Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у вітальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почувався трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», – запевняв я сам себе, хоча є багато способів крадійства, хіба не так?

Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорту, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він із нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящики з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись – усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на затягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, навіжений християнине. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почухав її, почухав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в захисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово – як грабіжник на першому в його житті ділі – озирнувся через плече на напівпрочинені двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.

Я кохаю тебе, Динько!

Смайлі

Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні – я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.

Минув якийсь час – не знаю точно, скільки часу спливло, – я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув портмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журнальний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролерку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моніку Селеш [57] Тенісистка-чемпіонка родом з Югославії, з 1994 р. громадянка США. », – всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Ґолдстайн [58] 25-річна жінка, одна з жертв повітряної атаки терористів на Світовий Торгівельний центр 11.09.2001. ; коли йдеться про пам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.

Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень бачиться мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть із моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був утомлений, кудись наразі зникла.