Стівен Кінг - Острів Дума

Я вчепився у костур, вставивши руку в його два сталевих рукави, – це завжди приємно після часу, проведеного на пляжі без опори – і потюпав по доріжці. Але Ілса не пішла за мною. Я зупинився й обернувся. Вона дивилася на південь, так само прикриваючи рукою очі.

– Ходімо, мила?

– Так.

Віддалік на пляжі знову зблиснуло – сніданкова таця або чайник.

– Можливо, вони знають історію, – промовила Ілса, рушаючи за мною.

– Можливо, й так.

Вона показала на дорогу:

– А от вона, чи далеко вона тягнеться?

– Не знаю, – відповів я.

– А якщо нам поїхати сьогодні після полудня машиною і подивитися?

– Ти готова вести «шеві малібу», орендований у Герца [50] Середнього класу автомобіль марки «Chevrolet Malibu»; «Hertz» – корпорація, яка надає автомобілі в оренду. ?

– Запросто, – запевнила вона. Уперла руки у свої худенькі стегна, хитнула головою, ніби спльовує, і видала тягучою південноштатівською говіркою: – Я поведу ааж допоки ось-оцей-от пуутівець не скінчиться.

Проте ми й близько не дісталися кінця Думського шляху. Не наш був день. Наша подорож на південь почалася добре, але скінчилася погано.

Від’їжджаючи, обоє ми почувалися чудово. Я дав ногам годинний перепочинок, до того ж прийняв свою щоденну дозу оксиконтину. Дочка перевдяглася у шорти й топ на бретельках, вона розреготалася, коли я наполіг на тому, щоб намазати їй ніс кремом з оксидом цинку. «Клоун Бобо» сказала вона, побачивши себе у дзеркалі. Настрій в неї був чудовий, я почувався щасливим, як ніколи з часу аварії, тож те, що трапилося з нами того пополудня, виявилося цілковитою несподіванкою. Ілса вважала, що завинив сніданок – либонь, поганий майонез у тунцевому салаті – і я з нею погоджувався, хоча, гадаю, винен був зовсім не поганий майонез. Радше погана магія.

Дорога була вузькою, вибоїстою, ледь залатаною. Поки ми доїхали до того місця, де починалися зарості, що вкривали більшу частину острова, нам також довелося подолати гребені кістяного кольору піщаних дюн, що їх надуло з пляжу. Орендний «шеві» долав їх відважно, з глухим гарчанням, але коли дорога завернула трохи ближче до води – це коли ми майже досягли гасьєнди, котру Ваєрмен називає Palacio de Asesinos [51] «Палац убивць» ( ісп .). , – наноси потовщали, і машина їх ледь переповзала. Ілса навчалася кермувати у сніжному штаті, тож вела машину без жалібних нарікань.

Будинки між Великою Ружею і Ель Паласіо всі були в стилі, котрий я звик для себе визначати як «бляклу флоридську потворність». Більшість з них, окрім одного, стояли замкнуті, з зачиненими воротами. Під’їзд до єдиного винятку було перегороджено двома колодами з вицвілими трафаретними написами: «ЗЛІ СОБАКИ ЗЛІ СОБАКИ». Поза домом злих собак починалася територія гасьєнди. Її було огороджено міцною, фарбованою під тиньк стіною заввишки футів з десять [52] Понад 3 метри. , покритою помаранчевою черепицею. Така ж помаранчева черепиця – покрівля самого будинку – височіла над двором кутастими ухилами проти синього, без цяточки неба.

– Перетрахані психопати, – сказала Ілса, певне підчепила зворот від свого бойфренда-баптиста. – Садиба наче з Беверлі-Гіллз.

Стіна тягнулася вздовж східного узбіччя вибоїстої дороги принаймні вісімдесят ярдів [53] Понад 73 метри. . Жодних написів «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО» там не було, сама ця стіна дозволяла ясно зрозуміти ставлення її хазяїв до комівояжерів і проповідників мормонства. В стіні зяяли навстіж розчинені залізні ворота. А у воротах сиділа…

– Ось вона, – прошепотів я. – Леді з пляжу. Всратися на місці, та вона ж чисто тобі Наречена Хрещеного Батька.

– Татку! – захлинулася сміхом шокована Ілса.

Жінка була старезною, щонайменше за вісімдесят. Вона сиділа у кріслі-візку, впираючись у хромоване підніжжя величезного розміру синіми «конверсами» [54] «Converse» – бренд кедів, оригінальні моделі якого вважаються культовими. . Хоча температура сягала більше сімдесяти градусів [55] Понад 20 ˚С. , на ній був сірий спортивний костюм. В одній шишкуватій руці курилася цигарка. На її голові був солом’яний капелюх, котрий я помітив ще під час своїх перших прогулянок, але не міг уявити собі, який він величезний – не капелюх, а ціле виношене сомбреро. Її схожість на Марлона Брандо наприкінці «Хрещеного батька» – коли він грається зі своїм онуком у садочку, – була вражаючою. На колінах у неї лежало щось, цілком схоже на пістолет.