Стівен Кінг - Острів Дума

(ЧЕРВОНОЮ)

кров’ю, я відчув, як соснова гілка дряпає мені зап’ястя – я міг поклястися – правої руки, і подумав, що зможу це зробити, я мушу це зробити , а Ілса все блювала, я це чув. Я відчував, що в цій вузькій алеї гарячіше, ніж мало би бути, навіть під цим зеленим дахом. У мене залишалося достатньо здорового глузду, щоб дивуватися, якого біса нам узагалі заманулося проїхатися по цій дорозі. Авжеж, спочатку це нам здавалося лише забавою.

Ілса стояла все ще нахилена, тримаючись за кермо правою рукою. Крупні краплини поту блищали в неї на лобі. Вона звела очі на мене.

– О Господи…

– Давай ще, Ілсо.

– Тату, що ти намірився робити?

Так, ніби вона сама не розуміла. І раптом обидва слова повезу і назад виявилися для мене абсолютно неприступними. Все, що я зміг виартикулювати в ту мить, було нас , найзайвіше слово в англійській мові, коли воно одне-самісіньке. Я відчув, як лють лине вгору моїм горлом, мов гаряча вода. Або кров. Авжеж, як кров. Тому що лють була, так-так, червона .

– Витягну нас звідси. Посунься. – А собі думав: «Не лютися на неї. Не здумайся почати кричати. О Господи, допоможи, не треба кричати…»

– Тату, ти не зможеш…

– Ні, я зможу це зробити. Сунься.

Звичка до слухняності невмируща – особливо живуча вона у стосунках між батьком і дочкою. Ну, й звичайно ж, їй було зле. Вона посунулася, й я поліз за кермо, сідаючи своїм ідіотським способом – задом наперед, піднімаючи рукою свою негодну праву ногу. Бринів увесь мій правий бік – так, ніби я отримав знизу удар електричним струмом.

Я міцно заплющив очі й подумав: «Я ЗМОЖУ це зробити, чорти мене забирай, і мені для контролю не потрібно ніякої ганчір’яної курви».

Коли я знову подивився на світ, дещо з тієї червоності – і трохи люті, слава богу, – вимилося геть. Я перемкнув трансмісію на задній хід і почав поволі здавати. Я не міг виглядати у вікно, як це б робила Ілса, бо ж не мав правої руки, щоб тримати кермо. Залишалося дивитися тільки у люстерко заднього виду. В голові мені чулося примарне: біп-біп-біп.

– Прошу, не з’їдь з дороги, – промовила Ілса. – Ми не дійдемо пішки. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.

– Я не з’їду, Моніко [56] Алюзія на анекдот: «Тепер Клінтон розривається між вибором – дозволити Моніці Левинскі зустрічатися з О Джей Сімпсоном чи попросити Едварда Кеннеді відвезти її додому». (В дійсності футболіста Сімпсона судили за вбивство колишньої дружини; п’яний сенатор Кеннеді врізався на машині в огородження мосту, сам встиг вискочити, машина потонула, в результаті загинула його коханка.) , – відповів я, але якраз тієї миті вона висунулася зі свого вікна, щоб знову зблювати, тож я не певен, чи вона почула мій жарт.

Потроху-помалу я здавав задом від того місця, де зупинилася Ілса, повторюючи собі хто не поспішає, той гарно везе та тихше їдеш – далі будеш. Моє стегно лементувало на кожному переїханому корчі фікусів-душителів, що порили дорогу. Я чув, як одно скрегочуть об машину гілки морського винограду. Люди Герца не зраділи б, але про них я думав найменше того полудня.

Потроху-помалу світлішало, це нагорі рідшала рослинність. І то вже добре. І зір у мене також прояснився, притихла сверблячка в боці. От це було ще краще.

– Я вже бачу велику садибу, огороджену стіною, – сказала Ілса, оглядаючись через плече.

– Тобі хоч трохи покращало?

– Либонь, трохи, хоча у шлунку все ще клекотить, ніби в пральні Майтаґа, – вона гучно відригнула. – О Господи, краще б я цього не говорила. – Вона висунулася з машини і знов зблювала, відтак зі сміхом й стогоном відкинулася на спинку крісла. Волосся жмуттям прилипло їй до лоба. – Я щойно полакувала бік твого авто. Прошу, зізнайся, що в тебе є шланг.

– Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай.

Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.

Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спостерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчахнуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.

Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доїхали туди за п’ять хвилин. Зір у мене знову став ясним, як уранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.