Стівен Кінг - Острів Дума

Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зголоднілий.

Я зійшов униз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом з памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо часу на пошуки інших пояснень.

Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.

Виївши пів пачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і провалився у безтямний сон.

Захід сонця.

Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума – це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинувся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираючись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.

– Ілсо? – покликав я.

Якусь мить відповіді не було. Потім вона відізвалася згори.

– На бога, татку, це ти сам зробив? Коли це ти встиг?

Усі мої думки про болещі й немощі відлетіли геть. Я миттю подерся до Малої Ружі, намагаючись пригадати, що саме я там намалював. Що б воно не було, я не зробив жодної спроби прибрати його десь подалі. А що як там щось жахливе? А що як мені прийшла чудова ідея намалювати карикатурне розп’яття, де верхи на хресті сидить Євангеліст Колібрі?

Ілса стояла перед мольбертом, тож я не міг бачити, що там на нім. Вона затуляла його своїм тілом. Навіть якби вона стояла збоку, єдине світло, що наразі потрапляло до кімнати, надходило від того чортового призахідного сонця; на тлі його сяйва альбом був просто чорним прямокутником.

Я ввімкнув світло, молячи Бога, щоб там не було чогось такого, що могло завдати болю моїй доні, котра приїхала до мене здалеку взнати, чи все зі мною тут гаразд. По її голосу я нічого не міг вгадати.

– Ілсо?

Вона обернулася до мене, з лицем радше здивованим, ніж розсердженим.

– Коли ти це зробив?

– Ну… – промовив я. – Відійди трішки вбік, еге ж?

– Твоя пам’ять знову грає з тобою в піжмурки, ге?

– Ні, – відповів я. – А, тобто так, авжеж. – На картині був берег, що лежав за вікном, тільки це я зумів розпізнати, і не більше. – Дай-но я подивлюся, тоді я, певне, що цілком… відступи-но, люба, ти ж не скляна.

– Хоча крихкотіла, хочеш сказати? – засміялася вона. Не часто мене так втішав чийсь сміх. Хай там що вона побачила на мольберті, та воно її не роздратувало, тож мені відлягло від серця. Якщо вона не роз’ятрилася, ризик того, що я розлючуся й спаплюжу все хороше, що приніс мені її візит, поменшився.

Вона відступила вліво, і я побачив, що намалював у тім запаморочливому передсонному стані. У технічному сенсі це либонь була найкраща річ із тих, що я зробив після свого дебютного малюнка пером і тушшю на озері Фален, але мене не здивувало те, що Ілса виявилася враженою. Я й сам був вражений.

Там було намальовано шматок пляжу, що проглядався з величезного, ледь не у всю стіну, вікна Малої Ружі. Примхливі завитки світла на воді вдалися завдяки тому тону, котрий компанія «Вінус» означає як «хром», вони натякали на досвітній ранок. У центрі картини стояла маленька дівчинка в тенісному платтячку. Стояла вона спиною до глядача, але її видавало руде волосся: це була Реба, моє маленьке кохання, подружка з іншого життя. Її фігуру не було прописано, але якимсь чином розумілося, що це ніяке не справжнє дівча, а тільки уявна постать на тлі уявного краєвиду.

На піску навкруг неї валялися яскраво-зелені тенісні м’ячики.

Такі ж м’ячики гойдалися на линучих до берега хвилях.

– Коли ти це намалював? – Ілса все ще посміхалася – майже сміялася. – І що це, в біса, може означати?

– Тобі подобається? – спитав я. Тому що мені воно не подобалося. Тенісні м’ячики були неправильного кольору, бо в мене не було вірного зеленого тону, але не в тім річ; я зненавидів картину, бо вона вся була неправильна. Вона відчувалася, мов велике горе.

– Я обожнюю цю річ, – відповіла вона й раптом зареготала . – Ну ж бо, коли ти її намалював? Зізнавайся.

– Поки ти спала. Я приліг відпочити, та тут мене знов почало нудити, тож вирішив, що краще побути у вертикальному стані. Вирішив трохи помалювати, відволіктися трохи. Я навіть не уявляв, що тримав у руці, поки не піднявся сюди. – Я кивнув у бік Реби, котра, розчепіривши ноги, сиділа під вікном.