– Дбай про нього, Джеку. Він слухняний.
Між ними не виникла закоханість – тут без перемін, мучачо, – але він подарував їй теплу усмішку.
– Буду намагатися.
– А ще він пообіцяв мені знайти експерта для своїх картин. Ти свідок, Джеку.
Той знову усміхнувся й кивнув.
– Добре. – Вона ще раз мене поцілувала, цього разу в кінчик носа. – На все добре, батьку. Одужуйте. – Відтак вона, вся обвішана торбами, бадьористо ступила до дверей. Наостанок обернулася. – І купи нарешті собі фарби!
– Куплю! – гукнув я у відповідь, проте не певен, чи вона почула; у Флориді автоматичні двері зачиняються вмить, тут економлять кондиціоноване повітря. Для мене все в навколишньому світі затуманилося, заблищало; мені задеренчало в скронях і гостро засвербіло в носі. Я нахилив голову, швидко великим і вказівним пальцями змахнувши сльози з очей, тоді як Джек удав, ніби роздивляється щось таке цікаве в небесах. Просилося якесь слово, якого я не міг ухопити. Спершу спало на думку жуйка, потім журавка.
Хай мине час, не скаженій зараз, скажи собі, що ти можеш це зробити, і слова з’являться самі собою. Іноді вони вже непотрібні, але все одно приходять. Те слово було журба.
Джек промовив:
– Ви почекаєте, поки я піджену машину, чи…
– Ні, краще прогуляюся, – я обхопив пальцями держак свого костура, – але ти слідкуй за дорогою. Мені не хочеться, щоб мене прямо тут задавили. Я цього наївся вдосталь.
XVII
На зворотнім шляху ми зупинилися біля крамниці «Art& Artifacts», і поки скуплялися, я спитав у Джека, чи знає він якісь арт-галереї в Сарасоті.
– Ще б пак, бос. Моя матінка працювала в одній такій, вона зветься «Ското». Це на Палм-авеню.
– Це повинно мені про щось говорити?
– Це найкрутіша галерея серед мистецьких закладів цього міста, – пояснив він, і додав: – Я маю на увазі, в гарному сенсі. І люди, що нею заправляють, теж хороші… принаймні вони завжди добре ставилися до моєї матінки… хоча, ну, розумієте.
– Розумію, хоча це найкрутіша галерея.
– Так.
– Це означає високі ціни?
– Там тусується еліта, – він промовив це урочисто, але коли я вибухнув реготом, приєднався до мене. Гадаю, саме того дня Джек Канторі перетворився з мого тимчасового помічника мені на приятеля.
– Тоді годиться, – сказав я. – Бо ж, поза всякими сумнівами, я сам належу до еліти. Погодься, синку.
Я задер руку, і Джек ляснув об мою долоню своєю.
XVIII
Ми повернулися додому, і він допоміг мені затягти до Великої Ружі мою здобич – п’ять пакунків, дві коробки і дев’ять нап’ятих підрамників. Сливе на тисячу доларів покупок. Я сказав, що нагору ми занесемо їх уже завтра. Малювання було останнім з того списку занять, якими я волів би займатися цього вечора.
Я пошкутильгав через вітальню до кухні, маючи намір зліпити собі сандвіч, але помітив блимання вогника на автовідповідачі. Я подумав, що, може, то Ілса, може, вона хоче повідомити, що її рейс відкладено через погодні умови або технічні проблеми.
То не була Ілса. Голос, хоча по-старечому надтріснутий, звучав приємно, і я вмить здогадався, хто це. Я в’яв побачив перед собою ті величезні сині кеди, що покоїлися на блискучому підніжжі її крісла-візка.
– Вітаю вас, містере Фрімантле, на острові Дума. Приємно було вас побачити того дня, на жаль, недовго. Дехто гадає, що юна леді, котра була тоді з вами – ваша дочка, судячи з вашої схожості. Ви відвезли її в аеропорт? Дехто сподівається, що так.
Пауза. Я чув її голосне дихання, напівзасапаний віддих людини, котра, скоріш за все, більшу частину життя провела в дружбі з цигаркою. Відтак вона заговорила знову.
– Беручи до уваги той факт, що острів Дума ніколи не був щасливим місцем для дочок.
Я завважив, що уявляю собі Ребу в дуже недоречному тенісному платтячку, в оточенні маленьких ворсистих м’ячиків, і їх усе прибуває більше з кожною новою хвилею.
– Дехто сподівається, ми познайомимося з часом. До побачення, містере Фрімантле.
У телефоні клацнуло. Я залишився сам на сам із безупинним мурмотінням мушель під будинком.
Починався приплив.
Як намалювати картину (ІІІ)
Залишайтеся голодним. Це було дієвим для Мікеланджело, це було дієвим для Пікассо, це діє на сотні тисяч художників, котрі роблять свою справу не з любові (хоча вона й може відігравати якусь роль), але заради того, щоб мати їжу в себе на столі. Якщо бажаєте відтворювати світ, використовуйте свій апетит. Дивно? Нічого дивного. Голод – найлюдськіше з почуттів. Нема істот безталанних, це я вам кажу, але талант – дешевка. Талант жебрачить. Голод – ось поршень мистецтва. А що маленька дівчинка, про яку я вам розповідав? Вона знайшла свій талант і застосувала його.
Читать дальше