Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він забрав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погреба. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там побачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісоруб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холоду в нього зникло.
Один російський селянин із Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь господарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука холонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.
Ще був хлопець із Небраски, котрий умів передбачати торнадо за поведінкою мозолів на своїй утраченій нозі. Безногий моряк з Англії, якого друзі використовували як шукача рибних косяків. Японець, подвійний ампутант, що став поважним поетом – непогана кар’єра для чоловіка, котрий не вмів читати-писати, коли потрапив під потяг, яким йому відрізало обидві руки.
Зо всіх історій либонь найдивовижнішою мені здалася історія Керні Джефордса з Нью-Джерсі, хлопчика, який народився без рук. Скоро після свого тринадцятиліття цей, до того цілком адаптований інвалід, впав в істерику, запевняючи своїх батьків, що його руки «болять закопані на якійсь фермі». І казав, що покаже їм, де саме. Вони їхали машиною два дні кудись у безвість, потрапили врешті на ґрунтовий шлях в Айові. Хлопець повів їх на кукурудзяне поле, орієнтуючись на стодолу з намальованою на даху рекламою жувального тютюну «MAIL POUCH» [60] Тютюнова компанія «Брати Блох» з 1890 по 1992 р. щорічно платила фермерам від $1 спочатку до $40 наприкінці за те, що їхні стодоли фарбувалися коштом компанії і мали на собі жовто-чорні рекламні гасла; сьогодні деякі з найстаріших таких стодол отримали статус національних історичних пам’яток.
, і наказав копати. Батьки послухалися, не тому, що сподівалися щось знайти, а просто думали, що хоч заспокоять, може, приведуть врешті до тями свого сина. На глибині трьох футів вони відкопали два скелети. Один з них належав дівчині років дванадцяти-п’ятнадцяти. Інший – чоловіку невизначеного віку. Коронер округу Едер визначив, що тіла пролежали в землі приблизно дванадцять років… хоча, мабуть-таки, тринадцять, бо стільки було Керні Джефордсу. Жоден з трупів так і не було ідентифіковано. При скелеті дівчини були відсутні руки. Їхні кістки були перемішані з кістками чоловіка.
Не менш захопливими були ще дві історії, вони зацікавили мене ще більше, особливо коли я згадав, як нишпорив у сумочці своєї дочки.
Я знайшов їх у статті з назвою «Вони бачать за допомогою того, що втратили» у виданні «Північноамериканський журнал парапсихології». Там розповідалося про двох медіумів – жінку з Фінікса [61] Phoenix – столиця південно-західного штату Аризона.
й чоловіка з Ріо-Ґаллеґоса в Аргентині. У жінки не було правої долоні, а в чоловіка цілком була відсутня права рука. Обоє кілька разів успішно допомагали поліції розшукати зниклих людей (либонь, траплялися й невдачі, але про них там не йшлося).
Згідно статті, обоє медіумів-ампутантів використовували ту саму техніку. Їм давали якусь деталь одягу зниклих людей або папір з написаним ними текстом. Вони заплющували очі й уявляли собі, ніби торкаються того предмета своєю втраченою рукою (виноскою подавався безладний коментар, де згадувалась якась Рука Тріумфу, чи то Рука Моджо [62] Чаклунські артефакти: староєвропейський – «рука тріумфу» (слави), засушена ліва рука повішеного за вбивство; афро-американський – «моджо», торбочка з амулетами.
). Отже, жінка з Фінікса «бачила образ», який переповідала своїм співбесідникам. Аргентинець натомість швидко, немов автоматично, записував свої видіння цілою рукою, у цім процесі я вбачав аналогію зі своїм малюванням.
Ну, як я вже казав, кілька ще більш дивних історій, на які я натрапив у своїх пошуках інтернетом, видались мені зовсім сумнівними, але я не мав сумнівів щодо того, що відбувалося зі мною. Гадаю, навіть аби я сам не намалював був Карсона Джонса, я все одно повірив би всьому. Значною мірою через мою мовчазну самотність. Лише зрідка приїжджав Джек, чи Ваєрмен – який усе ближчав і ближчав – махав і гукав мені: « Буенос діас, мучачо! », але здебільшого я не бачив нікого й не розмовляв ні з ким, окрім як з самим собою. Все стороннє відпало майже цілком, а коли таке трапляється, ясно починаєш чути самого себе. А чисте спілкування між собою твоїх сутностей – я маю на увазі поверхневу й глибинну – є ворогом непевності. Воно вбиває сумніви.
Читать дальше