Стівен Кінг - Острів Дума

– Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?

– Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витратив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. – Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малювання, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя розповідь – суцільна брехня. – Потім я ліг і заснув. От і вся історія.

– Можна, я заберу її собі?

Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для відмови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.

– Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, краще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сонця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би…

– Я хочу саме цю, – сказала вона. – Вона цікава й ніжна і навіть трохи… Ну, не знаю… грізна. Поглянеш на неї, й скажеш – «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка – хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. – Вона рішуче кивнула. – Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

– Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить…

– Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

– Гаразд – «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

– Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся, як нахаба?

– Ти завжди нею була, – відповів я. – Вельми безпардонною. Бачу, тобі вже покращало.

– Так, а тобі?

– Теж, – збрехав я. Мене раптом накрило почуття багряної люті. Навіть у палітрі «Вінуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з рожевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що означають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю картину, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємного завдання:

«Зроблено, та й по всьому».

Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.

Джек привіз їй тубус для картини.

– Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, – вимагала вона.

– Слухаюсь, – посміхнувся я.

– І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.

– Ну…

Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову побачив Пам у момент нашого з нею знайомства.

– Краще пообіцяй, бо інакше.

І тому, що вона говорила це цілком серйозно – про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її бровами, – я пообіцяв.

Зморшка розгладилася.

– Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.

– Авжеж, розумію, – погодився я.

Ілса продовжила, ніби й не чула.

– Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.

Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос кимось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота – відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ваганах чужої підсвідомості.

Вона кивнула.

– У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вельми безпардонною.

– Рейс № 559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клівленд, – продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.

– Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.

– Мені ще треба тобі щось сказати.

Я прикрився моєю єдиною рукою.

– Що ще , дівчинко моя дорогоцінна?

Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.

– Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.

– Хіба від цього могла бути якась користь?

– Ні.

– Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрасно зробить цю роботу за нас обох.

Ілса підібгала губи гузкою, а відтак розреготалася.

– Лінні також підключиться… але тому, що я тут випередила її.

Вона знову міцно мене обняла. Я глибоко вдихнув запах її волосся – ніжний дух шампуню й юності, здорової жіночості. Вона відсторонилася й поглянула на мого хлопця-на-всі-руки, котрий тактовно стояв осторонь.