Стівен Кінг - Острів Дума

Ми з Ілсою привітали її помахами. Якусь мить вона не реагувала. Відтак підняла одну долоню в індіанському жесті хау і розпливлася у сяючій, сливе беззубій усмішці. Зіжмакане тисячами зморщок обличчя перетворило її на добру чаклунку. Я навіть не поглянув на будинок позаду неї; я все ще намагався усвідомити її несподіване явлення, її сині кеди, її схоже на такир лице, її…

– Тату, то в неї пістолет? – Ілса широко розплющеними очима дивилася у дзеркало заднього виду. – Ця старенька леді тримала пістолет?

Машину заносило, я побачив, що ми реально можемо зачепити кут огорожі гасьєнди. Тож торкнувся керма, виправивши курс.

– Я теж так гадаю. Щось таке. Кермуй уважніше, люба. На цій дорозі нема живого місця.

Вона знову почала дивитися вперед. Ми їхали під яскравим сонцем, проте з закінченням стіни гасьєнди воно померхло.

– Що ти маєш на увазі під «щось таке»?

– Воно було схоже, ну, я не знаю… на арбалет. Чи щось таке. Можливо, вона з нього стріляє змій.

– Слава богу, вона посміхнулася, – сказала Ілса. – І посмішка в неї чудова, правда ж?

Я кивнув:

– Правда.

Гасьєнда виявилась останньою будівлею на відкритому північному просторі Думи. За нею дорога повернула від берега всередину острова і почалися зарості, котрі спершу здалися мені цікавими, потім лихими, а відтак навіяли клаустрофобію. Зелена товща височіла щонайменше на дванадцять футів, кармінні прожилки на круглому листі нагадували висохлу кров.

– Що це за рослини, тату?

– Морський виноград. Оте зелене з жовтими квітками називається веделія. Вона росте тут усюди. Також рододендрони. Більшість дерев тут – болотяна сосна, так мені здається, хоча…

Вона скинула швидкість до мінімальної і показала ліворуч, тягнучи шию, щоб подивитися за край лобової шибки.

– Там якісь пальми. Глянь-но… он там прямо…

Дорога завернула ще більше вглиб острова, і тут уже обабіч неї з’явились схожі на скручені товсті сірі канати стовбури. Їхнє коріння спучило асфальт. Я вирішив, що ми ще зможемо проїхати, але чи давно їздили тут автомобілі? Не думаю.

– Фікус-душитель, – показав я.

– Чудова назва, ніби з фільму Альфреда Гічкока. І вони отак тут самі дико виросли?

– Не знаю.

Вона акуратно переїхала через здиблене кореневище й посунула далі. Ми рухалися не швидше п’яти миль за годину. Ще більше фікусів-душителів з’явилося серед масиву рододендронів та морського винограду. Високі зарості перетворили дорогу на мрячний тунель. По обидва боки нічого неможливо було розгледіти крізь зелену стіну. Навіть небо зникло, про нього нагадували хіба що випадковий зблиск сині чи заблукалий сонячний промінчик. Тепер стали траплятися гілляччя меч-трави та прутняка, пророслі просто крізь тріщини в асфальті.

У мене почала свербіти рука. Та, якої не було. Мимоволі я потягнувся до неї і почухав собі тільки все ще ниючі ребра, як вже це траплялося не раз. Одночасно почала свербіти ліва скроня. Її я міг почухати, що й зробив.

– Тату?

– Я в порядку. Чому ти зупинилася?

– Тому що… Мені щось погано.

Ще б пак, на ній усе було написано. Вона вся знітилась і побіліла, стала, як та цинкова мазь у неї на носі.

– Ілсо? Що з тобою?

– Шлунок. У мене великі сумніви щодо того салату з тунця, яким я поснідала. – Вона подарувала мені хворобливу, ледь не грипозну посмішку. – І я не знаю, чи зумію вивезти нас звідси.

Непогане питання. Раптом морський виноград ніби присунувся ближче, а переплетені вгорі гілляччям пальми начебто погустішали. Мені здалося, що я відчув запах оточуючої нас рослинності, тяжкий дух, що нахабно, сам, пхається мені до горла. А чом би й ні? Кінець кінцем, він повзе від живих створінь: вони товпляться зусібіч. І згори теж.

– Тату?

Свербіння погіршилося. Воно було червоним те свербіння, таким само червоним, як зеленим був сморід у моєму носі. Свербіло, як обсмалене у печі .

– Тату, вибач мене, але я, здається, зараз виблюю.

Не обсмалене , це не піч, це машина, вона прочинила дверцята й висунулася надвір, тримаючись однією рукою за кермо, і я почув, як її вирвало.

В лівому оці мені почервоніло, і я сказав собі: «Я зможу це зробити. Я зможу це зробити. Я просто мушу зібрати докупи весь цей старий гнилий мотлох мого тіла».

Я відчинив дверцята зі свого боку, довелося потягнутися рукою собі через тулуб. Виповз надвір, тримаючись рукою за верхівку дверцят, щоб не завалитися головою прямо в стіну морського винограду й переплетене галуззя напівусохлих баньянів. У мене свербіло все тіло. Кущі й гілки були так близько від машини, що дряпали мене, коли я рушив обходити її спереду. Мій зір наполовину погіршився, очі ніби залило