Стівен Кінг - Острів Дума

І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!».

Вона поставила «Захід із мушлею» і взяла «Захід із софорою».

– Хтось інший це все бачив?

– Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх asustador . Чи якось так. Джек каже, це означає лячні .

– Вони таки трохи лячні, – погодилась вона. – Але, тату… намальоване олівцями… мажеться. І я вважаю, що вони вицвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.

– Що?

– Не знаю. Але, гадаю, ти мусиш їх показати комусь, хто розуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати, наскільки вони гарні.

Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стривожило.

– Не маю ніякого уявлення кому і де…

– Спитай Джека. Либонь, він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.

– Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями – переважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбережжя Флориди – про які мій співробітник каже, що вони muy asusatador.

Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу приймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.

– Батьку…

– О Господи, мені нікуди подітися.

Вона не звернула уваги.

– Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багатомільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?

Вона пом’якшала.

– Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні . Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.

Я щось відповів, не пам’ятаю що саме. Я думав про свою навіжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?

Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.

– Тату, якщо цей талант у тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?

– Не знаю. І чи насправді талант – те, про що ми отут базікаємо, це ще нікому невідомо.

– Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, окей? Когось, хто розуміється. – Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. – Навіть оцей… нічого особливого, окрім того, що він є . Тому що він… – Вона торкнулася паперу. – Коник-гойдалка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?

– Сам не знаю, – здивувався я. – Він просто захотів тут бути.

– Ти намалював його по пам’яті?

– Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. – Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Твінзів». – Я знайшов це в інтернеті і надрукував на принтері…

– Ой, блядь, я її розмазала, – скрикнула вона. – От, блядь !

– Ілсо, все в порядку. Це не має значення.

– Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби !

Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.

– Можливо, ти мені не повіриш, – промовив я. – Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд… от, либонь, він…

– Ти маєш рацію, – погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. – Але він уміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин…

– Я радий, що вони тобі сподобалися.

– Більше ніж сподобалися. Я вражена. – Вона позіхнула. – А ще я ледь тримаюся на ногах.

– Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.

– Звучить чудово.

– Що саме?

Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.

– Обидві перспективи.

Наступного ранку ми стояли на пляжі з горнятками кави в руках і ногами по кісточки в прибої. Сонце лишень щойно визирнуло з-за низького пагорбка позаду нас, і здавалося, що наші тіні тягнуться по тихій воді на милі вдалечінь.

Ілса поглянула серйозно.

– Тату, це найкрасивіше місце на землі?

– Ні, але ти юна і я не можу докоряти тобі, якщо ти так вважаєш. Насправді це місце на четвертому місці в списку найкрасивіших, але назви трьох перших ніхто не зуміє правильно написати.

Вона подарувала мені усмішку над краєм горнятка.

– Назви їх.

– Якщо ти наполягаєш. Номер один – Мачу Пікчу. Номер два – Маракеш. Номер три – Національний заповідник петрогліфів [47] Базальтова гряда, що тягнеться на 27 км у штаті Нью-Мексико, де охороняються сотні археологічних пам’яток і близько 25 000 наскельних малюнків, зроблених прадавніми індіанцями і першими іспанськими поселенцями. . Ну, а номер четвертий – острів Дума, близенько біля західного узбережжя Флориди.