Стівен Кінг - Острів Дума

Джек уже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Флорида», проте ми ще мали час.

– У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.

Ілса розквітла.

– Заб’ємо.

Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) усмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.

Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок виявився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість прищепити до краю мого мольберта фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпромовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.

– Хто грає під 48 номером і як ти натрапила на фана «Твінзів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс» [45] «Red Sox» – бейсбольна команда східного дивізіону вищої ліги з м. Бостона. .

– 48-й номер – це Торії Гантер, – відповіла вона, глянувши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. – Там у центральному студентському клубі стоїть величезний телевізор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близнюків» – він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, ну й…

Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як водиться.

– Якого він кольору, в релігійному сенсі?

– Баптист. – Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом . Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполягають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. – В останні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.

Під’їхав Джек, і вона нахилилася до своїх сумок.

– Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудовою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається «The Hummingbirds» [46] «Колібрі». . Чув би ти його, він співає, мов янгол.

– Не маю сумнівів, – погодився я.

Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.

– Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?

– Більше, ніж ти собі можеш уявити, – запевнив я, розуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми… чи так мені здалося на той момент.

У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк – це саме те, про що мені мріялося! – я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистецького доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться, аж поки моя дочка не поїде.

Я причепив близько десятка інших – переважно заходи сонця – до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кімнати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку». Запала ніч, велике вікно було сповнене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.

– Це ти насправді сам зробив? – нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.

– Так, я, – відповів я. – І як вони тобі?

– Вони гарні. Можливо, більше, ніж просто гарні. Оця, – вона нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. – Вона така, блядь… вибач, така з біса бентежна.

– Я теж так думаю, – сказав я. – Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.