Стівен Кінг - Острів Дума

Хвиля злості – справжня лють – ледь не вихлюпнулася словами про те, що біля свого ліжка я його також не бачив. І знову мені вдалося стриматися, хоча цього разу я аж упрів.

– Добре. Прийнято, – вона помовчала. – А що ти сам робитимеш на Різдво, Едді?

«Малюватиму захід сонця, – подумав я. – Можливо, врешті намалюю його гарно».

– Гадаю, якщо буду гарно поводитися, то отримаю запрошення і відсвяткую з Джеком Канторі і його родиною, – відповів я, не вірячи сам собі. – Джек – це юнак, котрий працює тут на мене.

– Тобі, чути, покращало. Ти став сильнішим. Пам’ять тебе так само зраджує?

– Та я не знаю. Не пам’ятаю, – відповів я.

– Звучить весело.

– Сміх – найкращі ліки. Я прочитав це в «Рідерз Дайджесті».

– Як твоя рука? Фантомні відчуття так само трапляються?

– Та ні, – збрехав я. – Все цілком припинилося.

– Добре. Чудово, – пауза, а відтак: – Едді?

– Тут, – відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.

Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не рипить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:

– Мені жаль, що так усе обернулось.

– Мені теж, – сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбурнути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам – так, так – але щось я таки ненавидів. Можливо, своє інше життя.

Можливо, самого себе.

Отака-то-Дівчинка88 до ЕФрі19 9:05 23 грудня Любий тату, лікарі нічого майже не кажуть, але в мене погані передчуття щодо дідусевої операції. Звичайно, це, можливо, передається від мами, вона відвідує його щодня, бере з собою Нана і намагається попасти «в такт», хоча, ти ж знаєш, вона не з оптимісток. Я хочу приїхати до тебе, побачитись з тобою. Я подивилася розклад і можу сісти на рейс до Сарасоти 26-го. Літак прибуває о 18:15 за вашим флоридським часом. Я можу побути в тебе 2 або 3 дні. Прошу, скажи так! Також я зможу привезти тобі мої даруночки замість відсилати їх поштою. Люблю… Ілса P.S. Маю цікаву новину.

Чи я мріяв про таке, чи просто прислухався до цокотіння інстинкту? Не пам’ятаю. Либонь, ні те, ні інше. Либонь, важило лиш те, що я хотів її бачити. Хай там що, а я відповів майже негайно.

ЕФрі19 до Отака-то-Дівчинка88 9:17 23 грудня Ілсо: Приїзди мерщій! Визначайся точно, і я зустріну тебе з Джеком Канторі, котрий працює моїм Різдвяним Ельфом. Я сподіваюся, тобі сподобається мій дім, який я називаю Великою Ружею. Тільки одне застереження: не роби цього без узгодження з твоєю матір’ю. Між нами є деякі непорозуміння, ти сама це добре знаєш. Я сподіваюся, ті погані часи вже позаду. Гадаю, ти все розумієш. Тато

Її відповідь прийшла теж швидко. Напевне, вона чекала.

Отака-то-Дівчинка88 до ЕФрі19 9:23 23 грудня Вже поговорила з Ма, вона сказала о′кей. Намагалася умовити Лін, але вона хоче ще побути тут до відльоту у Францію. Не сердься на неї. Ілса P.S: Ой-йой! Я ледь терплю☺

Не сердься на неї. Здається, моя Отака-то-Дівчинка почала отаким-то чином захищати свою старшу сестру з того моменту, як навчилася балакати. Лін не хоче їхати на пікнік, на смажені сардельки, тому що не любить запах багаття… тільки не сердьтеся на неї. Лін не може носити такі кеди, тому що в її класі ніхто таких не носить… тільки не сердьтеся на неї. Лін хоче, щоб на випускний її відвіз тато Раяна… тільки не сердьтеся на неї. І що найгірше? Я ніколи й не сердився. Я міг би пояснити Лінні, що моя прихильність до Ілси – це як моя ліворукість – щось вроджене, що я цього не можу контролювати, – і таке пояснення, хоча й було правдою, ще більше погіршило б справу. Можливо, саме тому, що це було правдою .

Ілса приїздить на острів Дума, у Велику Ружу. Осанна, вона радіє, ура, і я теж. Джек знайшов дорідну леді на ім’я Хуаніта, вона прибирає в хаті двічі на тиждень, і я попрохав її приготувати гостьову спальню. Я також попрохав її принести свіжих квітів наступного після Різдва дня. Посміхаючись, вона запропонувала щось, що почулося мені як «розв’язний какус». Мій розум, хоч на той час і цілком призвичаєний до високого мистецтва перехресних аналогій, заклинило секунд на п’ять; відтак я запевнив Хуаніту, що Ілсі сподобається різдвяний кактус.

Увечері перед Різдвом я перечитав перший імейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кидаючи довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по постскриптуму – маю цікаву новину – і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почухати.