Стівен Кінг - Острів Дума

На пару секунд її посмішка ще більше розквітла. Потім відцвіла, і вона знову послала мені серйозний погляд. Я згадав, що так само вона дивилася на мене, коли їй було роки чотири, питаючи, чи існує насправді така магія, як у казках. Я тоді запевнив її, що так, звичайно, думаючи, що брешу. Тепер я не був так певен цього. Проте повітря було теплим, мої босі ступні пестила затока, і мені дуже не хотілося, щоб Ілсу було скривджено. Хоча мені гадалося, що буде. Але кожен отримує свою долю, хіба ні? Авжеж. Бах у ніс. Бах в око. Бах нижче пояса, ти з котушок, а рефері якраз пішов по хот-дог. Лишень тільки, що ті, кого ви любите, множать цей біль і поширюють його навкруги. Біль – це найпотужніший двигун любові. Так каже Ваєрмен.

– Уздріла зелений спалах [48] «Зелений промінь» – рідкісне оптичне явище, яке трапляється на світанку або при заході сонця. , серденько? – спитав я.

– Ні, я просто знову подумала, яка рада, що приїхала. Я уявляла собі, що ти тут скнієш у якомусь старечому пансіонаті, де тільки й розваг, що гавайський бар з «мокрими маєчками» по четвергах. Напевне, я забагато начиталася Карла Гайесена [49] Carl Hiaasen – популярний журналіст газети «Маямі Ґералд», автор романів-трилерів, дія яких відбувається у Флориді. .

– Тут до біса подібних місцин.

– А такі, як Дума, ще є?

– Я не знаю. Можливо, трохи, – хоча, судячи з того, що розповідав мені Джек, мені так не вважалося.

– Авжеж, ти заслужив собі цей острів, – сказала вона. – Час відпочивати й одужувати. І якщо все оце, – вона показала рукою на затоку, – не допоможе тобі одужати, я взагалі не уявляю, що допоможе. Хіба що…

– Так-так? – вигукнув я, скинувши вгору руку й ніби хапаючи щось двома пальцями. Кожна родина має свою внутрішню мову, до неї входить також лексикон жестів. Для чужого мій рух не означав нічого, та Ілса зрозуміла й розреготалася.

– Добре, хитруне. Єдина муха в тутешнім бальзамі – це звук хвиль у приплив. Я прокинулась посеред ночі і мало не заверещала, перш ніж второпала, що то мушлі перекидаються у воді. То ж вони, так? Прошу, скажи мені, що то мушлі.

– Так і є. А що б то могло бути?

Вона аж здригнулася.

– Першою думкою було… не смійся… скелети марширують. Сотні їх крокують навкруг будинку.

Мені ніколи не спадав на думку такий образ, але я зрозумів, що вона мала на увазі.

– В цім є частина правди.

Вона непевно знизала плечима.

– Ну… тоді окей. Кожному своє. Підемо назад? Я можу засмажити нам яєць. Навіть додати до них перцю й грибів.

– Веди.

– Я жодного разу не бачила тебе без костура після аварії.

– На середину січня я сподіваюся пройти пляжем у південному напрямку чверть милі.

Вона свиснула.

– Чверть милі туди й назад ?

Я похитав головою.

– Ні-ні. Чверть милі тільки в один бік. Назад я прилечу, – я розпростер руки, щоб показати як.

Вона пирснула, знову рушила в бік будинку, відтак зупинилася, коли промінь світла подав нам сигнал із південного напрямку. Раз, потім другий. Там виднілися дві цятки.

– Люди, – повідомила Ілса, приставивши руку дашком над очима.

– Мої сусіди. Мої єдині сусіди зараз. Принаймні я так гадаю.

– Ти з ними знайомий?

– Та ні. Я знаю тільки, що там чоловік і жінка в інвалідному візочку. Гадаю, вона часто снідає біля води. Гадаю, то в них таця так виблискує.

– Ти міг би придбати собі мотовізок для гольфа. Тоді зможеш поїхати туди й сказати їм привіт.

– Кінець кінцем я дійду туди й скажу привіт. Жодних мотовізочків. Доктор Камен наказав встановлювати мету й досягати її, от я і встановив.

– Тату, тобі не потрібен психотерапевт для встановлення мети, – промовила вона, усе ще дивлячись на південь. – А вони з якого будинку? З отого здоровезного, що виглядає, мов ранчо у вестерні?

– Я певен, що з того.

– І більш ніхто там не живе?

– Зараз ні. Джек каже, що є люди, котрі винаймають кілька інших будинків у січні й лютому, але зараз, гадаю, тут тільки я й вони. Решта острова – чисто ботанічна порнографія. Здичавіла рослинність.

– Господи, чому ?

– Не маю жодного уявлення. Втім, хочу дізнатися, принаймні спробувати, проте тепер я тільки намагаюсь міцно встати на ноги. Я кажу це буквально.

Ми нарешті пішли додому. Ілса сказала:

– Майже порожній острів під сонцем – тут може бути якась історія. Тут просто мусить бути якась історія, як ти вважаєш?

– Так і вважаю, – відповів я. – Джек Канторі пропонував розвідати, та я відрадив його – гадаю, я й сам про все дізнаюся.