Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Куди ти бігав уранці?

Але він і без слів знав, що Пес протупотів тими схилами, де осінь лежала хрусткими пластівцями, де діти качались у величезних, як похоронні вогнища, шелестких купах. Неначе вкриті листям, але пильні мерці, вони дивились, як Пес і світ проносяться повз них. Мартін тремтячими пальцями прочісував густу шерсть, читаючи історію довгої подорожі. По стерні полів, через блискучий струмок у яру, через мармурову рівнину цвинтаря, у ліс. У цю п’янку і пряну пору тепер вже Мартін бігав за своїм посланцем, туди, сюди і, врешті, додому!

Двері спальні прочинились.

— Твій пес знову бешкетував.

Мати внесла тацю з фруктовим салатом, какао і грінками. Її блакитні очі суворо дивилися на нього.

— Мамо…

— Вічно він щось розкопує. Цього ранку вирив яму в саду міс Таркін. Вона страшенно сердиться, і не дивно — це вже четверта яма за тиждень.

— Може, він щось шукає.

— Дурниці, просто він усюди пхає свого носа. Я замкну його, якщо він не поводитиметься пристойно.

Мартін подивився на неї, як на зовсім чужу людину.

— Не роби цього! Як же я про все довідаюсь? Що я знатиму, якщо Пес мені нічого не розповідатиме?

— То он що він робить — розповідає тобі щось? — спитала мама тихіше.

— Коли він приходить, я дізнаюсь про все, геть усе!

Вони обидва дивилися на Пса і на розсипи сухої землі та насіння на ковдрі.

— Він може бігати скільки йому заманеться, якщо припинить гребти землю там, де не треба, — сказала мати.

— Сюди, хлопчику, сюди!

І Мартін прикріпив олов’яну пластинку до собачого нашийника:

Пес гавкнув. Мати відчинила двері на вулицю і випустила його.

Мартін сидів і слухав.

Ішов тихий осінній дощ, і здалеку було чутно, як біжить Пес. Дзвінкий гавкіт стихав, гучнішав і знову стихав, коли він бігав через луг і долину, щоб привести містера Голловея і змащено-металевий запах оздобленого сніжинками годинника тонкої роботи, що він його полагодив у своїй крамниці. А може, Пес приведе містера Джейкобса, бакалійника, чий одяг густо пропах селерою, латуком, помідорами і таємничим ароматом червоних бісенят, намальованих на банках шинки. Містер Джейкобс і його невидимі бісенята часто махали Мартіну з подвір’я унизу. Пес також міг привести містера Джексона, місіс Гіллспай, містера Сміта, місіс Голмс, будь-якого друга чи знайомого, на якого він натрапляв, кого перестрівав, умовляв, кому надокучав, і, врешті, кого приводив на обід чи чай з печивом.

Зараз Мартін чув кроки, що супроводжували Пса під легким дощем. Унизу пролунав дзвоник, мама відчинила двері, загомоніли голоси. Мартін сів рівніше, його обличчя засяяло. Скрипнули сходи. Почувся лагідний, молодий жіночий сміх. Звісно, це ж міс Гайт, його шкільна вчителька!

Двері широко відчинились.

Мартін був не один.

Ранок, полудень, вечір, ранкова і вечірня зоря, сонце і місяць кружляли разом із Псом, який справно доповідав про температуру ґрунту й повітря, колір землі та дерев, щільність туману і дощу, а також — і це найголовніше — знову і знову приводив міс Гайт.

У суботу, неділю і понеділок вона пекла для Мартіна кекси з апельсиновою глазур’ю і приносила йому з бібліотеки книжки про динозаврів і печерних людей. У вівторок, середу і четвер йому якось вдалося виграти в неї у доміно, а потім у шашки. Скоро, запевняла вона, він і в шахах її розгромить. У п’ятницю, суботу і неділю вони балакали без угаву. Вона була така молода, така вродлива, так сміялася, її м’яке волосся сяяло каштановим кольором пори року за вікном. Її легка, впевнена і швидка хода зігрівала йому серце кожного разу, коли він її чув. І крім усього цього, вона знала мову знаків, легко перекладаючи те, що казав Пес, і читаючи символи, які вона своїми дивовижними пальцями вишукувала у його кожусі. Із заплющеними очима, тихо сміючись, вона голосом провісниці сповіщала про минуле й майбутнє, гадаючи по скарбах, які потрапляли їй у руки.

А в понеділок по обіді міс Гайт померла.

Мартін повільно підвівся у ліжку.

— Померла? — прошепотів він.

Померла, відповіла мати, так, померла, загинула в автомобільній катастрофі за милю від міста. Померла, так. Смерть віщувала Мартіну холод, віщувала тишу і білизну, зиму, що прийшла задовго до свого строку. Смерть, тиша, холод, білизна. Думки кружляли, пірнали і тихо опускались додолу.

Мартін думав, обійнявши Пса, відвернувшись до стіни. Пані з волоссям кольору осені. Пані, яка лагідно сміялась, але ніколи не насміхалась, яка слідкувала очима за його губами, щоб спіймати кожнісіньке його слово. Пані, що показала йому іншу осінь. Вона розповідала про світ те, що не договорив Пес. Вона була жвавим серцебиттям посеред непорушного сірого полудня. І це биття згасло…