Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Бабусю, — мовив Джозеф Пайкс, затуливши стареньку від сонця, — ви, певно, помилилися місцем. Це могила Вільяма Сіммонса.

Зачувши його слова, всі попідводили голови. Було чути лише, як у прохолодному повітрі тріпотять крильцями метелики.

Бабуся глянула на Пайкса і сказала:

— Гадаєш, я не знаю, чия це могила? Шістдесят років я не бачила Вільяма Сіммонса, але сьогодні я маю намір побачитися з ним.

І вона знову стала відкидати лопатою вбік масну землю, уже заспокоївшись, поринувши у свої думки, розмовляючи вголос сама з собою та з тими, хто хотів її слухати:

— Шістдесят років минуло… Йому було тоді двадцять три роки… А мені — двадцять. У мене було золоте волосся, біле, як молоко, обличчя, на щоках — рум’янці. Шістдесят років минуло… Ми мали одружитись, але він захворів і помер. А я лишилася сама-одна. І навіть пам’ятаю, як над його могилою осідав горбок…

Усі зачудовано дивилися на бабусю.

— Але все ж таки, бабусю… — сказав Джозеф Пайкс.

Могила виявилась неглибокою. Незабаром показалася довга залізна труна.

— Допоможіть мені! — крикнула бабуся.

Дев’ять чоловіків витягли ту залізну труну. Бабуся, тицяючи в них ціпком, розпоряджалася:

— Обережніше! — кричала вона. — Не дуже налягайте! Отак!

Чоловіки поставили труну на землю.

— А зараз, джентльмени, — мовила стара, — будьте ласкаві перенести містера Сіммонса на деякий час до мого дому.

— Ми маємо перенести його на нове кладовище, — спробував заперечити Джозеф Пайке.

Бабуся пройняла його своїм колючим поглядом:

— Несіть-но труну до мого дому! Я буду вам вельми вдячна!

І старенька пішла додому. Чоловіки подивилися їй услід, глянули на домовину, перезирнулись і плюнули на долоні. Через п’ять хвилин вони протиснули труну в двері білого бабусиного будиночка і поставили коло груби.

Бабуся почастувала всіх випивкою.

— Ану, піднімемо віко, — сказала вона. — Не щодня зустрічаєшся з давніми друзями.

Ніхто не зрушив з місця.

— Ну, що ж, коли ви не хочете, то я сама відкрию. — І вона стала бити по віку ціпком, збиваючи з нього засохлу землю. На підлогу полізли павуки, і кімната наповнилась густим запахом весняної землі. Тут уже чоловіки взялися за віко, а бабуся відступила назад.

— Піднімай! — скомандувала вона, змахнувши ціпком, мов антична богиня.

Віко відокремилося від труни. Чоловіки поклали його на землю й обернулися.

З їхніх уст одностайно вихопився крик подиву — ніби то завив у димарі осінній вітер.

Оповитий хмаркою золотистої куряви, лежав у труні Вільям Сіммонс: у святковому одязі, з усмішкою на устах, він спав спокійним, безтурботним сном — адже йому не було куди поспішати.

Бабуся Лоблілі заголосила:

— Він зовсім не змінився!

І то була правда. Він зберігся, наче комаха в коконі: ніжна біла шкіра, повіки затуляли його гарні очі, мов пелюстки квітки, губи досі не втратили свого кольору, волосся охайно зачесане, краватка пов’язана, а нігті акуратно підстрижені. Можна було сказати, не погрішивши проти істини, що він лишився точно такий, як тоді, коли його засипали землею.

Бабуся примружила очі й звела догори руки. Вона судомно намагалася ковтнути повітря.

— Де мої окуляри? — крикнула вона.

Всі кинулися шукати їх.

— Що, ніяк не знайдете? — сердилась стара, косуючи на труну. — Ну й не треба.

Вона підступила до домовини впритул і почала голосити та побиватись.

— Оце зберігся, — сказала одна з жінок. — Наче живий…

— Такого не буває, — заявив Джозеф Пайкс.

— А це що? — спитала жінка.

— Пролежати в землі шістдесят років… За стільки часу будь-хто перетвориться на порох.

Сонячне проміння прощалося з кожною шибкою, останні метелики ховались поміж квітів.

Бабуся Лоблілі піднесла свою тремтячу, зморшкувату руку.

— Земля зберегла його. Чудова суха земля — ось що його зберегло.

— Який він молодий! — схлипнула одна з жінок. — Зовсім юний…

— Атож, — підтвердила бабуся Лоблілі, дивлячись на покійника. — Він лежить отут, і йому всього двадцять три роки. А мені скоро вісімдесят! — Вона заплющила очі.

— Послухайте, бабусю, — торкнув її за плече Джозеф Пайкс.

— Так, він лежить тут, і йому тільки двадцять три, лежить такий гарний… А я…. — Старенька міцно стулила повіки. — Стою оце над ним, і вже ніколи не буду молодою, ніколи… О Боже, яка я стара й хирлява! Смерть залишає людей молодими. Подивіться, якою ласкавою була до нього смерть. — Бабуся обернулася до присутніх і провела по своєму обличчю й тілу руками. — Смерть краща від життя. Чому і я не померла тоді? Ми б удвох залишилися юними. Я спокійно лежала б собі в труні, із заплющеними очима, на мені була б біла з мереживом весільна сукня, а руки я склала б, мов у молитві, на персах…