Рэй Брэдбери - День повернення додому

Дев’ята година.

Удар. Сонний годинник далеко внизу. Удар.

«Пес, повернися і приведи світ за собою. Принеси паморозі на будячку, принеси хоч вітер. Пес, ну де ж ти? Слухай же, я кликатиму тебе».

Мартін затамував подих.

Десь вдалині — звук.

Мартін підвівся. Він тремтів.

Ось він, знову — звук.

Звук ледь чутний, немов десь за багато миль хтось провів по небу вістрям голки.

Неясне відлуння собачого… гавкоту.

Гавкіт собаки, який долає поля, ферми, перетинає брудні дороги і кролячі стежки, біжить, біжить, розриваючи ніч, і пар виривається з його пащі. Собака бігав колами, наближався, віддалявся, гавкіт то наростав, то опадав, метався на всі боки, немов пса тримали на неймовірно довгому ланцюзі. Неначе він бігав, а хтось ішов попід каштанами, у могильній, чорній, як смола, тіні і свистом кликав його до себе, і собака біг назад і знову вперед, додому.

«Пес! — подумав Мартін. — Песику, додому, хлопчику! Скажи, скажи, де ти був ? Сюди, шукай слід, давай!»

П’ять, десять, п’ятнадцять хвилин; цей звук, гавкіт, він близько, дуже близько. Мартін закричав, вистрибнув з ліжка і притулився до вікна.

— Пес! Слухай, хлопчику! Пес! Пес! — повторював він знову і знову. — Пес! Пес! Неслухняний Пес, втік і пропадав десь усі ці дні! Поганий Пес, хороший Пес, додому, хлопчику, хутко, і принеси усе, що зможеш!

Вже близько, вже на рідній вулиці, гавкає так, що стукають молоточки на дверях і крутяться півники на дахах, лунко, як грім — Пес! Він уже біля дверей…

Мартін тремтів.

Побігти і впустити Пса чи зачекати маму з татом? Чекати? О Боже, чекати? А що як Пес втече знову? Ні. Він спуститься, настіж відкриє двері, затягне Пса всередину і швидко побіжить нагору, сміятиметься, плакатиме, триматиме його…

Пес замовк.

— Агов! — Мартін ледь не розбив шибку, припавши до неї.

Тиша. Неначе хтось наказав Псу мовчати, мовчати, мовчати.

Минула ціла хвилина. Мартін стис кулаки.

Внизу щось боязко заскімлило.

Тоді двері повільно відчинились. Хтось пожалів Пса і впустив його. Ну звичайно! Пес привів містера Джейкобса, чи містера Гіллспая, чи міс Таркін, чи…

Двері внизу замкнулись.

Пес кинувся нагору і зі скавучанням злетів на ліжко.

— Пес, Пес, де ти був, що ти робив! Песику, Пес!

І він довго і міцно притискав Пса до себе, схлипуючи.

— Пес, Пес. — Мартін плакав і сміявся. — Пес!

Але за мить він раптом перестав і сміятись, і плакати.

Він відсунувся назад. Він тримав собаку і дивився на нього великими очима.

Пес пахнув зовсім по-іншому.

Якийсь дивний землистий запах. Запах ночі посеред ночі, запах з тієї глибини, де лежать давно заховані, зітлілі рештки. Відразлива тухла земля сирими грудками сипалася з лап і морди Пса. Він рив глибоко, дуже, дуже глибоко. Ось у чому річ, правда? Правда? Правда?

Що Пес хотів цим розповісти? Що означало це послання, цей сморід злежаної, жахливої землі з кладовища?

Пес поганий собака, риє там, де не можна. Пес хороший собака, скрізь знаходить друзів. Пес любить людей. Приводить їх додому.

І зараз хтось піднімався темними сходами, долинали важкі кроки, ноги ледь волочились, до болю повільно, повільно, повільно.

Пес тремтів. Дивна темна земля дощем сипалася на ліжко.

Пес повернув голову.

Двері нечутно прочинилися.

Мартін був не один.

От і настав день перенести могили на нове місце, і всі під орудою бабусі Лоблілі прийшли на кладовище. Все зеленіло навколо, а вгорі голубіло високе небо штату Міссурі. Вже пахло літом і духмяними польовими квітами.

— Ну, ось і прийшли, — сказала бабуся Лоблілі, спершись на ціпок. Вона зиркнула на всіх своїми жовто-карими очима і сплюнула на землю.

Кладовище розкинулося на схилі пагорба — провалені могили і похилені дерев’яні надгробки. Довколишній спокій порушували лише бджоли своїм гудінням та метелики, що літали в блакитному повітрі. Високі засмаглі чоловіки та жінки у лляних сукнях мовчки стояли перед могилами своїх далеких родичів.

— Ну, до роботи! — звеліла бабуся і пошкандибала по росяній траві, мацаючи то там, то там ціпком.

Люди прийшли з лопатами та великими кошиками, прикрашеними стокротками й бузком. Уряд вирішив прокласти тут у серпні дорогу, і, оскільки на цьому кладовищі вже п’ятдесят років нікого не ховали, родичі погодилися перенести прах своїх небіжчиків у інше місце.

Бабуся Лоблілі опустилась навколішки і стала копати землю. Руки її тремтіли. Всі інші копали десь-інде, кожен біля могили свого родича.