Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Ні.

— От і я так подумав.

Дуґлас вийшов із кухні, лишивши коробку на столі. Через п’ять хвилин він повернувся із чимось іще.

— А як щодо цього ?

Він виклав на стіл яскраво-рожевий ланцюжок із пурпуровим трикутником на кінці.

— Не заважай мені, — сказала бабуся. — Це усього лише якийсь ланцюжок.

Повернувшись наступного разу, він тримав у руках безліч кілець, квадратів, трикутників, пірамід, прямокутників та інших форм. Усі вони були податливими, пружними, немов зробленими з желатину.

— Це не все, — сказав Дуґлас, висипаючи їх на стіл. — Там, де я їх узяв, є ще.

— Авжеж, авжеж, — заклопотано, неначе здалеку сказала бабуся.

— А ще ти помилялася.

— В чому?

— Що всі люди однакові всередині.

— Не верзи дурниць.

— Де моя свинка-скарбничка?

— Там, де ти її покинув — над каміном.

— Дякую.

Він протупотів у вітальню і дістав свою скарбничку.

Дідусь прийшов з роботи о п’ятій.

— Діду, ходімо нагору.

— Зараз синку. А навіщо?

— Я тобі дещо покажу. Воно не дуже гарне, але цікаве.

Дідусь хмикнув і пішов услід за онуком нагору до кімнати містера Кобермана.

— Тільки бабусі не розповідай. Їй не сподобається, — сказав Дуґлас. Він штовхнув двері. — Ось.

Дідусь розкрив рота.

Дуґлас запам’ятав наступні кілька годин на все життя: коронера і його помічників, що стояли над оголеним тілом містера Кобермана, бабусю, що стояла внизу і розпитувала, що там таке трапилося, і дідуся, який хитким голосом говорив:

— Я відвезу Дуґласа на канікули, надовго, щоб він забув усе це жахіття, усю цю моторошну справу.

Дуґлас казав:

— Чого я маю боятись? Тут немає нічого страшного. Мені не страшно.

Коронер здригнувся і мовив:

— Коберман мертвий, це точно.

Його помічник вкривався потом.

— Ви бачили, що у нього в каструлях з водою? І що загорнуте в папір?

— О Боже мій, Боже мій, так. Я бачив.

— Ісусе.

Коронер знову нахилився над тілом Кобермана.

— Збережемо це в таємниці, хлопці. Це не вбивство. Це акт милосердя. Одному Богові відомо, що ще могло статися, якби не цей хлопчик.

— Ким був Коберман? Вампіром? Чудовиськом?

— Можливо, я не знаю. Але не людиною, — коронер спритно провів пальцями по шву.

Дуґлас пишався своєю роботою. Він добряче поморочився. Слідкуючи за бабусею на кухні, він запам’ятав, куди треба засиляти нитку і як водити голкою. Тому він упорався з містером Коберманом так само вправно, як і бабуся з будь-яким із курчат, яких вона відправляла в піч.

— Я чув, як хлопець казав, що Коберман залишався живим навіть після того, як він витяг з нього усе це, — коронер дивився на трикутники, пірамідки й ланцюжки, що плавали у каструлях. — Він усе ще жив. Боже.

— Він справді так сказав?

— Так.

— Тоді що ж убило Кобермана?

Коронер витяг кілька стіжків зі шва.

— Це… — мовив він.

Світло холодно блиснуло на скарбах, що наполовину визирнули зі сховища; у грудях Кобермана лежали шість доларів п’ятдесят центів срібними монетами.

— Я гадаю, Дуґлас дуже мудро вклав свої гроші, — сказав коронер, швидко загинаючи «начинку» назад.

Мартін знав, що знову прийшла осінь, бо Пес, забігши у будинок, впустив вітер і холод, і запах яблук, що під деревами перебродили на сидр. У темних кучерях шерсті Пес приніс золотарник, останні ниточки павутиння, шерсть білки, лушпиння жолудів, пір’їну вільшанки, тирсу недавно розпиляних дров і буре листя, що злетіло з полум’яних кленів. Він стрибав. Злива шматочків папороті, гілочок ожини, болотної трави проливалась на Мартінову постіль, і він кричав від захоплення. Ім’я цьому неймовірному звіру було Жовтень!

— Сюди, хлопчику, сюди!

І Пес улігся, щоб зігріти Мартіна осінніми ватрами і багаттями, щоб заповнити кімнату тонкими або густими, сухими або вологими ароматами далеких земель. Навесні він пахнув бузком, ірисами, скошеною травою газонів; влітку — морозивом, феєрверками, повітряними зміями, жаром сонця. Але восени! Осінь!

— Як там надворі, Пес?

I лежачи біля Мартіна, Пес, як завжди, розповідав. Лежачи біля Пса, Мартін переживав осінь, геть як у ті часи, коли хвороба ще не вибілила його обличчя і не уклала до ліжка. Це був його зв’язківець, його довірений, швидконога часточка його самого, котру він відправляв бігати, кружляти, винюхувати, збирати і повертатись, щоб принести дрібку часу і матерії зі світів міста, полів, від струмків, ріки, озера, з підвалу, горища чи комірчини з вугіллям. По сто разів на день йому діставалося соняшникове насіння, гравій, молочай, кінський каштан і густий вогнистий аромат гарбузів. Пес човником бігав крізь марева всесвіту, вбираючи своїм хутром усі його дива. Простягни руку і торкнись їх…