Рэй Брэдбери - День повернення додому

Пізніше, подумки сховавшись у пісок, як страус, Дуґлас плекав свої жахливі побої. Він знав, хто жбурнув його м’ячем у вікно. Чоловік у солом’яному капелюсі і з дохлою парасолькою, котрий замешкує у холодній сірій кімнаті. Так, так, так. Сльози крапали з Дуґласового обличчя. Нехай начувається. Нехай просто зажде.

Він почув, як бабуся змітає розбите скло. Вона винесла його надвір і висипала у бак зі сміттям. Червоні, рожеві, жовті скляні метеори блискучим дощем падали додолу.

Коли вона пішла, Дуґлас, схлипуючи, через силу поволік ноги до баку, щоб врятувати три шматочки чарівного скла. Містеру Коберману не подобалися кольорові вікна. Тоді ось ці — він поклацав ними в руках — варто зберегти.

Дідусь щовечора повертався з редакції газети трохи раніше за пожильців, десь о п’ятій. Коли його повільні, важкі кроки розносилися вітальнею, а важка тростина з червоного дерева гупалася у підставку, Дуґлас біг обійняти широкий живіт і посидіти у діда на колінах, поки той читав вечірню газету.

— Привіт, дідусю!

— Здоров, малеча!

— Бабуся знову різала курчат. Так цікаво спостерігати, — сказав Дуґлас.

Дідусь продовжував читати.

— Уже вдруге за тиждень. Просто якась курчатниця, а не бабуся. А тобі подобається дивитись, га? Ох і холоднокровний же ти малий стручок!

— Мені просто цікаво.

— Це точно, — буркнув дідусь, нахмурюючи брови. — Пам’ятаєш той день, коли жінку збило потягом? Ти запросто підійшов і дивився на неї, на кров і все інше. — Він засміявся. — Чудне ти каченя. Таким і лишайся. Нічого не бійся, ніколи в житті. Гадаю, це в тебе від батька, він же в тебе військовий і все таке. Ти з ним був дуже близький, перш ніж переїхав до нас минулого року, — і дідусь повернувся до газети.

Довга пауза.

— Діду?

— Що?

— А що як у людини не було би серця чи легень, чи шлунку, а вона лишалась би живою, ходила б і все таке?

— Це було б чудом, — пробурчав дідусь.

— Я не про чудо кажу. Я кажу, що як у неї всередині усе було б інше ! Не таке, як у мене.

— Ну, тоді це була б не зовсім людина, чи не так, хлопче?

— Мабуть, ні, діду. Діду, а в тебе є серце і легені?

Дідусь захихотів.

— Ну, по правді, я не знаю. Ніколи їх не бачив, бо ніколи не ходив до лікарів, не робив знімки. Тож може бути, що я всередині однорідний, немов та картоплина.

— А у мене є шлунок?

— У тебе точно є! — гукнула бабуся з порогу. — Бо я його годую! І легені в тебе є, бо ти репетуєш так, що і мертвого збудиш. І ще в тебе є брудні руки, які треба помити! Вечеря готова. Діду, ходи. Дугласе, бігом!

Навколо заметушилися пожильці, що спускалися до вечері, тож якщо дідусь і хотів розпитати Дуґласа про те, звідки взялися ті чудернацькі питання, то втратив таку можливість. Якби початок вечері затримався ще хоч на мить, картопля б охолола, а бабуся — навпаки.

Усі пожильці, окрім містера Кобермана, який похмуро мовчав, сміялись і базікали за столом, але принишкли, коли дідусь прочистив горло. Він кілька хвилин поговорив про політику, а тоді перейшов до хвилюючої теми низки дивних смертей, що недавно сталися в місті.

— Цього досить, щоб старий редактор нашорошив свої вуха, — сказав він. — Усі такі молоді. Юна міс Ларсон, що жила навпроти балки, наприклад. Її знайшли три дні тому, причина смерті невідома, тільки все тіло вкрите якимось наче татуюванням, а вираз на обличчі такий, що і Данте здригнувся б. І та юна леді, як її звали? Вайтлі? Зникла безвісти, і ніхто її більше не бачив.

— Такі штуки творяться все врем’я, — із повним ротом заявив містер Бріц, автомеханік. — Бачили список Бюро пошуку зниклих? Отакенний, — він показав. — І ніхто так і не взнає, де дівається більша часть.

— Хтось хоче ще гарніру? — Бабуся накладала щедрі порції начинки з курчати. Дуґлас дивився і думав, що у цього курчати було два види нутрощів: ті, що дали йому Бог і людина.

Гм, а як щодо трьох видів нутрощів?

Га?

Чому ні?

Розмова далі точилася навколо загадкових смертей. «А ви чули, тиждень тому Маріон Барсумян померла від серцевого нападу, але, може, це ніяк не пов’язано? — Чи пов’язано? — Та це маячня! — Забудьте вже, хіба обов’язково говорити про таке за вечерею», — і так далі.

— Не можна знать усе точно, — сказав містер Бріц. — Може, в городі завівся вампир.

Містер Коберман перестав жувати.

— Зараз, у 1927-му році? — сказала бабуся. — Вампір? Розкажіть ще.

— Аякже, — сказав містер Бріц. — Їх вбивають срібними кулями. Згодиться любе срібло. Вампири його ненавидять. Я читав десь у книжці. Точно, так і є.