Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Але ж у неї…

— Тобі нема ніякого діла до того, що там у неї. Це інше.

— Чого це воно в неї інше?

— Колись до тебе прилетить комаха-бабка і зашиє тобі рота, — переконано сказала бабуся.

Дуглас почекав трохи, а тоді запитав:

— А звідки ти знаєш, що я такий самий всередині, бабусю?

— Ой, та біжи вже куди-небудь!

У двері хтось подзвонив.

Дуґлас біг через вітальню і крізь віконця у дверях бачив солом’яного капелюха. Дзвінки лунали один за одним. Дуґлас відчинив двері.

— Доброго ранку, дитя. Господиня вдома?

З витягнутого, гладенького, горіхового кольору обличчя на Дуґласа пильно дивилася пара холодних сірих очей. Чоловік був високим і худим, при собі мав портфеля, валізу і парасольку, на руках носив дорогі щільні рукавички, а на голові — страшенно нового солом’яного капелюха.

Дуґлас відступив назад.

— їй не до того.

— Я хотів би винайняти кімнату нагорі, про яку йдеться в оголошенні.

— У нас десятеро пожильців, і ту кімнату ми вже здали. До побачення!

— Дугласе! — бабуся раптом з’явилась позад нього. — Доброго вам дня! — звернулась вона до незнайомця. — Не звертайте уваги на дитину.

Стиснувши губи, чоловік ступив у дім. Дуґлас дивився, як вони зникають на сходах, і слухав, як бабуся докладно розповідає про усі вигоди кімнати, що нагорі. Незабаром вона вже збігла вниз, накидала на Дуґласа купу постільної білизни з шафи і звеліла мерщій віднести її новому пожильцю.

Дуґлас зупинився на порозі кімнати. Вона дивно змінилася, просто тому, що у ній був незнайомець. Жахливий і делікатний капелюх лежав на ліжку, парасолька надійно сперлась на стіну. Вона нагадувала дохлого кажана зі складеними крилами.

Дуґлас блимав на парасольку.

Незнайомець стояв посеред зміненої кімнати — високий, дуже високий.

— Ось! — Дуґлас розсипав білизну по ліжку. — Ми сідаємо до столу рівно опівдні. Якщо ви спуститесь пізно, то все вичахне. Бабуся подає обід хвилина у хвилину кожного дня!

Високий незнайомець відлічив десять нових мідяків і з брязкотом висипав їх у кишеню Дуґласової сорочки.

— Будьмо друзями, — похмуро сказав він.

Як смішно, що у дорослого чоловіка не було інших грошей, крім мідяків, цілої купи мідяків. Ні тобі срібла, ні тобі десятицентовиків, ні четвертаків. Тільки нові мідні центи.

Дуґлас насупився, але подякував.

— Я вкину їх до своєї скарбнички, коли поміняю їх на десятицентовик. У мене вже шість доларів п’ятдесят центів десятками. Я візьму їх до літнього табору в серпні.

— Мені треба вмитися, — сказав той дивний чоловік.

Якось опівночі Дуґлас прокинувся від грози, що гриміла надворі. Сильний холодний вітер розхитував будинок, дощ тарабанив у шибки. А тоді прямо за вікном безшумно вдарила блискавка. Дуґлас пам’ятав, з яким жахом він дивився на свою кімнату, таку страшну і незнайому у світлі миттєвого спалаху.

Саме так було зараз із цією кімнатою. Він стояв і дивився на незнайомця. Кімната стала іншою, вона невловимо змінилася через цього чоловіка, який, немов блискавка, освітив її собою. Дуґлас повільно відходив до дверей, а незнайомець ішов на нього.

Двері зачинились перед самим носом хлопчика.

Дерев’яна виделка понесла вгору картопляне пюре і знову опустилась порожньою. Містер Коберман, саме так його звали, приніс дерев’яну ложку, виделку і ножа, коли вперше спустився до обіду.

— Місіс Сполдінґ, — мовив він, — у мене свої куверти. Прошу, подавайте мені саме їх. Сьогодні я обідатиму, але від завтрашнього дня лише снідатиму і вечерятиму.

Бабуся метушилася туди й сюди, вносячи паруючі супниці і тарілки з бобами і картоплею, прагнучи справити на нового пожильця хороше враження, а Дуґлас клацав срібною ложкою об тарілку, бо виявилося, що містера Кобермана це дратує.

— Я знаю фокус, — заявив Дуґлас. — Дивіться. — Він зачепив зубчик виделки нігтем і почав указувати нею на різні ділянки столу, як чаклун. Куди б він не вказав, звідти долинав металевий звук, схожий на тоненький голосок феї. Звісно, це був простий трюк. Дуґлас непомітно притискав ручку виделки до поверхні столу. Дерево посилювало вібрацію, як резонатор. Виглядало все досить магічно.

— Тут, там і он там, — радісно вигукував Дуґлас, знову і знову чіпляючи нігтем виделку. Він направив її на суп містера Кобермана, і звук долинув із нього.

Горіхове обличчя містера Кобермана заклякло і страшенно напружилося. Він скривив губи й відіпхнув тарілку із супом, а тоді сперся на спинку стільця.