Миттю з’явилася бабуся.
— Щось не так, містере Коберман?
— Я не можу їсти цей суп.
— Чому ж?
— Бо я ситий і більше не подужаю. Дякую.
Містер Коберман вийшов з їдальні, люто озираючись.
— Що це ти щойно утнув? — суворо спитала у Дугласа бабуся.
— Нічого. Бабусю, а чого він їсть дерев'яною ложкою?
— А тобі яке діло? Коли тобі до школи?
— Через сім тижнів.
— О небо! — мовила бабуся.
Містер Коберман працював ночами. Кожного ранку він приходив звідкись о восьмій, ковтав легенький сніданок, а тоді міцно спав у своїй кімнаті увесь жаркий день, після чого приєднувався до решти пожильців за щедрою вечерею.
Через такий режим містера Кобермана Дуґласові було наказано поводитися тихо. Це було нестерпно. Тому коли бабуся кудись виходила з дому, Дуґлас ходив маршем вниз і вгору сходами, бив у барабан, обстукував стіни кулькою для гольфу або просто репетував по три хвилини перед дверима кімнати містера Кобермана чи зливав воду у вбиральні сім разів поспіль.
Містер Коберман і вухом не вів. У його кімнаті було тихо. Він не скаржився. Ані звуку за дверима, він просто спав і все. Це було дуже підозріло.
Дуґлас відчував, як усередині нього білою квіткою розпускається прекрасне, рівне полум’я ненависті. Ту кімнату він тепер називав лігвом Кобермана. Коли там жила міс Седлоу, кімната потопала у яскравих квітах. Тепер же вона стояла пустою, голою, чистою, холодною, усе на своєму місці, усе таке чуже і ненадійне.
Ранком четвертого дня Дуґлас ішов сходами нагору.
Напівдорозі до другого поверху було велике, залите сонцем вікно із жовтогарячими, пурпуровими, синіми, червоними і бордовими скельцями. Чарівними ранками, коли світло, падаючи крізь вікно, приземлялось на сходи і з’їжджало поруччям униз, Дуґлас, немов зачарований, стояв біля нього і дивився на світ через різнобарвні шибки.
Ось зараз світ став синім: під синім небом ходили сині люди, їздили сині машини, дріботіли сині собаки.
Він змінив шибку. Бурштиновий світ! Повз нього пропливли дві лимонні жінки, схожі на дочок Чінгісхана! Дуґлас захихотів. Це скло навіть золото сонячного проміння робило чистішим.
Була восьма ранку. На узбіччі з’явився містер Коберман, що повертався зі своєї нічної роботи, несучи на руці парасольку. Солом’яний капелюх прилип до волосся, змащеного патентованою олією.
Дуґлас подивився крізь інше скельце. Червона постать містера Кобермана рухалася червоним світом, поміж червоних дерев і червоних квітів — але було у цьому щось дуже дивне.
Щось із містером Коберманом.
Дуґлас примружив очі.
Червоне скло творило з містером Коберманом справжні дива! І з його обличчям, одягом, руками. Одяг неначе розтанув. На якусь жахливу мить Дуґласові здалося, що він бачить, що у містера Кобермана всередині. І те, що він там побачив, змусило його притиснути носа до червоного скельця і часто блимати очима.
Саме в цю мить містер Коберман звів погляд угору, побачив Дуґласа і замахнувся на нього парасолькою, немов хотів ударити. Він швидко пробіг по червоній галявині до вхідних дверей.
— Юначе! — закричав він, злітаючи сходами вгору. — Що це ви робите?
— Просто дивлюсь, — ніяково сказав Дуґлас.
— І це все? — кричав містер Коберман.
— Так, сер. Я дивлюся через усі скельця і бачу різні світи. Блакитні, червоні, жовті — усякі.
— Усякі світи, он як. — Зблідле обличчя містера Кобермана повернулося до вікна. Він опанував себе. Витерши обличчя хустинкою, удав, що сміється: — Так. Усякі світи. І всі різні. — Він підійшов до своїх дверей. — Біжи, пограйся десь, — сказав він.
Двері зачинилися. В коридорі нікого не було. Містер Коберман зник.
Дуґлас знизав плечима і подивився крізь інше скло.
— Ой, усе фіолетове!
Півгодини по тому, граючи у пісочниці позад будинку, Дуґлас почув, як щось розбилось і з брязкотом посипалося додолу. Він зірвався на ноги.
За мить на задньому ґанку з’явилась бабуся із ременем для бритви у тремтячій руці.
— Дугласе! Скільки разів я тобі говорила: ніколи не кидай м’ячем у будинку! Ох, я зараз плакатиму!
— Я ж сидів ось тут, — спробував протестувати він.
— Іди подивись, що ти наробив, негідний хлопчисько!
Уламки великого кольорового вікна веселкою розсипалися сходами. Посеред різнобарвного хаосу лежав його м’яч.
Дуґлас не встиг навіть почати доводити свою безвинність, як на його спину опустився десяток болючих ударів. Там, де він із криком приземлявся після одного удару ременем, його тут же наздоганяв наступний.
Читать дальше