Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Ей, ні! — Вона зірвалася із крісла, тремтячи від обурення. — Ви що, поцупили щось із моїх старожитностей? Мої книжки? Годинник? Що ж тоді за тягар у вашому кошику?

Молодик у чорному, повернувшись до неї спиною і весело насвистуючи, подався вслід за чотирма носильниками. Вже у дверях він кивнув на кошик — мовляв, а чи вам, тітко Тілді, не цікаво підійняти кришку і зазирнути всередину?

— Цікаво? Мені? Іди з Богом. Забирайся! — крикнула вслід тітка Тілді.

Молодик у чорному різким рухом надів капелюха, тим самим прощаючись із нею.

— Усіх благ! — Тітка Тілді зачинила двері.

Давайте, давайте. Так буде краще. Пішли. Кляті телепні з їхніми маячними ідеями. Це ж треба було додуматися до кошика. Якщо і поцупили щось, то хай так буде, аби тільки їй дали спокій.

— Дивись-но! — Тітка Тілді розцвіла. — Он Емілі іде, приїхала після коледжу. Саме вчасно. Дівчина — мов ягідка. А яка в неї хода! Але, Господи, щось вона нині бліденька і дивна якась, та й не іде ніби, а плететься. Цікаво, у чому причина. Виглядає стурбованою. Бідненька! Треба приготувати їй кави і тістечок.

Емілі пройшла по ґанку. Тітка Тілді, пораючись на кухні, почула її неспішні кроки. Що ж так непокоїть дівчину? У неї не більше запалу, ніж у грипозної ящірки. Вхідні двері розчинилися. Емілі зупинилася у передпокої, тримаючись за латунну дверну ручку.

— Емілі? — гукнула тітка Тілді.

Емілі, похнюпивши голову, припленталася у вітальню.

— Емілі! Я вже зачекалася на тебе! Тут до мене приходили якісь несусвітні дурні з кошиком. Хотіли мені всучити якийсь непотріб, але я не купилася на це. Я така рада, що ти вдома. Відразу затишніше стало.

І тут до тітки Тілді дійшло, що Емілі вже чи не цілу хвилину мовчки витріщається на неї.

— Емілі, що трапилося? Досить витріщатися. Давай я принесу тобі горнятко кави. На ось! Емілі, чому ти сахаєшся мене? Емілі, дитинко, перестань кричати.

Не кричи, Емілі! Не треба! Якщо ти будеш так кричати, то станеш не сповна розуму. Емілі, встань із підлоги і не тулися до стіни! Емілі! Перестань кулитися, дитинко. Я не заподію тобі нічого лихого! О Господи, як не одне, то друге. Емілі, та що з тобою? Дитинко…

Затуливши обличчя долонями, Емілі стогнала.

— Дитинко, дитинко, — шепотіла тітка Тілді. — Ось попий води. Випий її, Емілі, ну ось.

Емілі широко розкрила очі, але побачила щось і, здригаючись усім тілом, знову зажмурилася.

— Тітко Тілді, тітко Тілді, тітко…

— Перестань! — Тітка ляснула її. — Що з тобою?

Емілі змусила себе знову розкрити очі.

Вона простягнула руку. Рука зникла всередині тітки Тілді.

— Що за дурноголові витівки! — вигукнула Тілді. — Забери руку! Забери її, кажу тобі!

Емілі почала осідати, посмикуючи головою, її золоте волосся тріпотіло і переливалося.

— Тебе тут немає, тітко Тілді. Ти мені ввижаєшся. Ти покійна!

— Тихіше, дитинко!

— Ти просто не можеш тут бути.

— Господи Ґесема, [10] Див. примітку на с. 89. Емілі…

Вона взяла руку Емілі. Рука пройшла крізь її руку. Водномить тітка Тілді зірвалася з місця і затупотіла ногою.

— Ось воно що, ось воно що! — сердито закричала вона. — Це все той пройдисвіт, той нахабний злодюга! — її худі руки стиснулися у жилаві, міцні і бліді кулаки. — Той нелюд у чорному. Це його рук справа, це він його забрав, він забрав, він забрав! Але чому я… — Вона аж кипіла від злості. Її вицвілі блакитні очі палали вогнем. Від обурення їй бракло слів. Через мить вона звернулася до Емілі: — Дитинко, вставай! Ти мені потрібна!

Емілі продовжувала лежати, її всю трясло.

— Вони не всю мене вкрали! — заявила тітка Тілді. — Господи Ґесема, якийсь час доведеться обходитися тим, що залишилось. Подай мені капелюшок!

— Я боюся, — зізналася Емілі.

— Але звичайно, ох, звичайно, що не мене?

— Тебе.

— Але чому? Я ж не привид! Ти мене знаєш майже все своє життя! Зараз не час розпускати нюні. Бігом ноги в руки, бо натру перцю в ніс!

Схлипуючи, Емілі підвелася і застигла, наче загнане у безвихідь звірятко, роздумуючи, в яку сторону краще втікати.

— Де твоя машина, Емілі?

— Внизу, у гаражі, мем.

— Добре! — Тітка Тілді підштовхнула її до дверей. — Тепер… — Її гострий погляд хутко обнишпорив вулицю. — У якому напрямку морг?

Тримаючись за поруччя, Емілі як не своїми ногами спускалася по сходах.

— Що ти замислила, тітко Тілді?

— Що я замислила? — перепитала тітка Тілді, хилитаючись услід за нею, і її бліді, в’ялі щоки при цьому аж трусилися від люті. — Як це — що замислила: забрати своє тіло, звичайно ж! Забрати своє тіло! Вперед!