Рэй Брэдбери - День повернення додому

— Тьху на тебе, — кмітувала тітка Тілді. — Де я могла вже бачити подібного кошика? Начебто всього лише кілька літ тому. Зажди-но, зажди… о! Тепер пригадала. Це було тоді, коли упокоїлася сусідка, місіс Дваєр.

Нараз посуворішавши, тітка Тілді відставила горнятко із кавою.

— Так ось чому ви тут?! А я гадала, що ти мені хочеш всучити щось на продаж. Ну, зажди, коли по обіді не повернеться з коледжу моя мала Емілі, то вона завдасть тобі жару. Минулого тижня я їй послала вісточку. Звичайно, я не зізналася, що почуваюся трохи кепсько, але закинула про те, що хотілось би її побачити, а то вже кілька тижнів минуло. Вона зараз у Нью-Йорку замешкує. Вона мені як рідна, як моя Емілі. Ось тоді, юначе, буде тобі непереливки. Виметешся із цього передпокою, й оком не вспієш змигнути…

Молодик у чорному поглянув на тітку Тілді так, наче вона втомилася і потребує співчуття.

— О ні, навіть не думай! — сказала як відрубала тітка Тілді.

Він похитувався на стільці то назад, то вперед, наполовину заплющивши очі і весь віддавшись відпочинку. Невже і їй теж не хочеться відпочити? — здавалося, бурмотів він. Спочинок, спочинок, любий спочинок…

— О славетні сини Ґошен [6] Тобто: євреї. Алюзія на старозаповітну «Книгу Буття»: у Ґошені (Ґесем) — області в Єгипті, що знаходиться у пониззях Нілу, фараон на прохання Йосифа поселив Якова з його синами, тут ізраїльтяни жили понад 200 років до свого виходу із Єгипту в землю Обітовану. на Ґілберрі-Дайк! Ось цими пальцями — дарма, що вони кістляві — я зв’язала сотню шаликів, дві сотні светрів і шість сотень кухонних рукавиць! Ви йдіть собі, а коли повернетеся, то я, можливо, і захочу поговорити з вами. — Тітка Тілді повернула розмову на іншу тему. — Дозвольте мені розповісти про Емілі, моє миле і безцінне дитя.

Тітка Тілді замислено хитнула головою. Емілі… у котрої волосся м’яке і ніжне, немов кукурудзяне волоття.

— Я добре пам’ятаю день, коли двадцять років тому померла її мама, залишивши Емілі на мою голову у цьому домі. Через це я й зла на тебе, твої кошики і на все інше. Де це чувано, щоб люди вмирали заради добра? Молодий чоловіче, я цього не люблю. Пригадується…

Тітка Тілді замовчала, відчувши болючий укол у серце. Із двадцятип’ятилітньої давнини до неї долинув тремтячий надвечірній татів голос:

— Тілді, — прошепотів він тоді, — як ти надалі збираєшся жити ? Щось із чоловіками в тебе не дуже складається. Поцілуєш — і втікаєш геть. Коли ти вже вгамуєшся, вийдеш заміж, заведеш діток?

— Тату, — крикнула до нього Тілді, — я люблю сміятися, і веселитися, і співати. Я не для заміжжя. З моєю філософією я навряд чи підшукаю собі чоловіка.

— І що ж то за філософія така?

— Смерть на розум небагата. Вона забрала нашу маму саме тоді, коли ми її найбільше потребували. І ти вважаєш це розумним?

Татові очі засльозилися, посіріли і спохмурніли.

— Ти, Тілді, як завжди, права. Але що ми можемо вдіяти? Смерть приходить за всіма.

— Битися треба! — вигукнула вона. — Вдарити її нижче пояса! Не вірити в неї!

— Це неможливо, — сказав тато. — На жаль, всі ми самотні у цьому світі.

— Це мусить колись змінитися, тату. Я започатковую свою філософію тут і тепер. Це ж несусвітне глупство, коли ти проживаєш якусь жменю літ, а тоді тебе, наче відволожніле насіння, закопують у землю — але що з тебе може прорости?! І який у цьому сенс? Пролежати мільйони років без жодної для себе користі! А більшість із них — прекрасні, милі, охайні люди чи, принаймні, видавалися такими.

Але тато не слухав. Він побілів, зморщився, наче залишена на сонці світлина. Тілді намагалася відрадити його від вмирання, але він усе одно відійшов. Тоді вона крутнулася і побігла. Вона не могла залишатися наодинці з охололим татовим тілом, бо цей холод заперечував її філософію. Не з’явилася вона і на похорон. Вона нічим не займалася, хіба що відкрила крамничку з антикваріатом у фасадній частині цього старого дому, де роками жила самотою, аж поки не прийшла Емілі. Тілді не хотіла брати дівчинку. Чому? Тому що Емілі вірила у смерть. Проте її мама доводилася приятелькою Тілді, і Тілді пообіцяла свою поміч.

— Емілі, — провадила своє тітка Тілді до молодика у чорному, — була першою за всі роки, хто замешкав у цьому домі. Я ніколи не виходила заміж. Я завжди боялася того, що от проживу з чоловіком двадцять чи тридцять років, а тоді він візьме і помре на моїх руках. Моя філософія після цього розсипалася би, неначе картяна хатка. Я цуралася світу. Я галасала на людей, якщо вони згадували про смерть.