Рэй Брэдбери - День повернення додому

Молодик слухав терпляче, з усією чемністю. Та ось він підійняв руку. Здавалося, його чорні, холодні очі знають усе ще до того, як вона відкриє рот. Знають про її життя у часах Другої світової війни, коли вона назавжи вимкнула радіо, і відмовилася від газет, і настукала парасолею по голові та прогнала з крамнички покупця, котрий неодмінно хотів розповісти їй про висадку, [7] Мається на увазі висадка військ у Нормандії (операція «Нептун») — морська десантна операція, що була проведена 6 червня 1944 р. в Нормандії під час Другої світової війни силами союзників: США, Великої Британії та ін. про повільні, підхльостані мовчазним місяцем припливи із мертвяків.

Так, отой молодик, що посміхався, погойдуючись у кріслі, знав, як тітка Тілді заохотилася до добрих старих платівок. До Гаррі Лодера [8] Йдеться про Сера Генрі «Гаррі» Лодера (1870–1950) — шотландського естрадного співака і композитора, автора простакуватих комедійних пісеньок для мюзик-голу. Пісня його авторства «Блукаючи в сутінках» («Roamin’ In The Gloamin’»), створена в 1911 р., стала одним із хітів Лодера. з його «Блукаючи в сутінках», до мадам Шуман-Гайнк, [9] Йдеться про знамениту австро-американську оперну співачку, контральто ( Ernestine Schumann-Heink, 1861–1936), котра уславилася завдяки неймовірно красивому, багатому і гнучкому голосу щонайширшого діапазону. до колискових пісень. Слухала безупинно, не відволікаючись на заморські біди, вбивства, отруєння, нещасні випадки, самогубства. Одна і та сама музика день за днем, день за днем. І рік за роком тітка Тілді намагалася привчити Емілі до своєї філософії. Проте розум Емілі перебував у лещатах смерті. Попри те, що дівчина поважала її думку, вона ні разу не згадала про вічність.

Про все це молодик знав.

— І звідки ти про все це знаєш? — чмихнула тітка Тілді. — Ну, але якщо ти гадаєш, що можеш вмовити мене лягти в цей дурнуватий кошик, то дарма сподіваєшся. Тільки пальцем до мене торкнися — і я плюну тобі в лице!

Молодик посміхнувся.

— Ти мені тут не вишкірюйся, наче пес шолудивий, — знову чмихнула тітка Тілді. — Я вже застара для залицяння. Все висохло, наче фарба у тюбику, і відійшло у минуле.

Десь зашуміло. Годинник на каміні вибив третю. Тітка Тілді глянула на циферблат. Дивина. Хіба годинник ще п’ять хвилин тому не вибивав третю? Вона любила цей кольору слонової кості годинник, де позолочені голі ангелики розляглися по боках циферблата, любила голос їхнів курантів — м’який і тихий, наче подзвін із неблизького собору.

— Ти і далі збираєшся тут сидіти, шановний?

Він збирався.

— Що ж, у такому разі ти не заперечуватимеш, якщо я трохи подрімаю. І припини розхитувати моє крісло! І не намагайся підкрадатися до мене! Я лише на якусь мить заплющу очі. От і добре. От і добре…

Відрадний, і затишний, і погідний час. Безгоміння. Тільки годинник вицокує невтомно, неначе терміти в деревині. Тільки вікодавня кімната пахтить наглянсованим червоним деревом, і налощеною шкірою моррісівського крісла, і книжками, що тісняться на полицях. Так приємно! Приємно…

«Ти ж бо не збираєшся підводитися з крісла, містере? Краще не треба. Я про всяк випадок пильную краєм ока. Так, насправді пильную. Так, я пильную. Ох, ах, гммм».

Так невагомо. Так сонливо. Так глибинно. Немов під водою. О, як приємно!

Хто там вештається у темнотах, коли у мене заплющені очі? Хто це цілує мене у щоку? Ти, Емілі? Ні, не ти. Це, напевно, я марю. Марю у сні. Господи, так, саме так. І пливу, і пливу, і пливу.

Га? Що? Ох!

— Зажди, поки я начеплю окуляри. Ось так!

Годинник знову вибив третю. Соромно, старий дзиґаре, просто соромно. Треба тебе здати в ремонт.

Молодик у чорному костюмі стояв біля дверей. Тітка Тілді кивнула.

— Ви вже покидаєте мене, молодий чоловіче? Не на ту напали, чи не так? Так, я вперта, як мул. Я із цього будинку нікуди ані ногою, тож усі твої старання марні, і на майбутнє дай собі спокій!

Молодик неспішно і шанобливо вклонився.

Він не мав жодного наміру повертатися сюди. Ніколи.

— Що ж, — заявила тітка Тілді, — я завжди твердила татові, що доб’юся свого. Чому би мені не в’язати біля цього вікна ще тисячу літ?! Щоб мене звідси витягти, їм доведеться розібрати цей дім по дощечці.

Очі у молодика в чорному зблиснули.

— Що ти витріщаєшся на мене, ніби кіт, пообідавши пташкою? — крикнула тітка Тілді. — Забирайся звідси зі своїм дурнуватим кошиком!

Четверо чоловіків важким кроком подалися до виходу. Тілді зауважила, як вони несуть порожній кошик — у шаховому порядку і з чималим зусиллям.